Марія Кореллі - Спокута сатани

він був богом, а жоден поет не може бути богорівним. Нарешті, узвичаєне уявлення про письменницю − стара, погано вдягнена, нечесана потвора в окулярах. Мевіс Клер не відповідає цьому описові, а тим не менш, саме вона − авторка «Незгоди»! Натомість Меквін, який усюди шпетить її, як тільки вміє, − той справді і старий, і негарний, і нечесаний, і в окулярах; але він не письменник! Уважається, що всі письменниці негарні; чоловіки-письменники в переважній більшості випадків справді негарні, але на це уваги ніхто не звертає. Якою б гарною з себе не була письменниця, люди завчасу переконані, що вона потвора, − адже преса вважає, що вона мусить бути потворою! Гарненька письменниця − це нісенітниця, це неоковирність, це образа і для жінок, і для чоловіків. Чоловіки не люблять її, бо вона надто незалежна і не виявляє до них уваги;жінки не люблять її за зухвальство поєднувати в собі красу та розум: таким чином вона стає небезпечною суперницею для тих, хто має саму лише вроду.

Тут ми підійшли до натачанки.

− До потяга лишилося рівно двадцять хвилин, Джеффрі! їдьмо! І ми поїхали. Я стежив за червоними шпилястими дахами Віллосмірського замку, освітленого останнім промінням призахідного сонця, доки поворот дороги не сховав їх від очей.

− То вам подобається маєток? − спитав Лючіо.

− Неймовірно!

− А ваша суперниця, Мевіс Клер? Вона вам подобається?

Я подумав хвильку й відповів:

− Так. Вона мені подобається. І я тепер зізнаюся вам, що її роман мені також подобається. Це великий твір, гідний найвидатнішого письменника. Мені він завжди подобався, і саме тому я гудив його.

− Щось це занадто мудроване пояснення! − посміхнувся він.

− Ні, пояснення дуже просте, − заперечив я. − Я заздрив їй, і досі заздрю. її нечуваний успіх збудив у мені сильне почуття образи, і задля власного полегшення я написав ту статтю. Але я більше ніколи так не вчиню. Нехай вільно ростуть її лаври.

− Лаври зазвичай ростуть без чужого дозволу, − багатозначно промовив Лючіо, − причому здебільшого ростуть вони там, де їх не сподіваються. їх не можна культивувати в теплицях критики.

− Я вже знаю це! − вигукнув я, згадавши про власний твір, осипаний хвальними рецензіями. − Я вивчив цей урок напам'ять!

Він пильно подивився на мене.

− Це тільки один урок серед багатьох, які ви ще маєте вивчити. Це був урок щодо слави. Наступний буде про кохання.

Він усміхнувся, а я відчув острах і ніяковість. Я подумав про Сибіллу, про незрівнянно вродливу Сибіллу, яка зізналась мені, що не вміє кохати. Чи не доведеться нам учити урок удвох? І чи засвоїмо ми його?..

XXI

Приготування до весілля відбувалося швидко. Ми з Сибіллою почали отримувати купи подарунків, і тут я познайомився з досі незнаною мені фазою вульгарності й лицемірства світського товариства. Кожен із дарувальників знав міру мого багатства і міг зробити висновок, як мало було потреби в підношенні мені та моїй нареченій коштовних речей. Незважаючи на це, всі наші так звані «друзі» та знайомі намагались перевищити один одного у цінності та вишуканості різноманітних презентів. Якби ми були молодою парою, яка укладала б шлюб із чистим коханням, але без упевненості в майбутніх доходах, ми б не отримали нічого корисного та цінного − кожен постарався б відбутися чимось дешевим. Замість гарного сервізу з масивного срібла ми б одержали вбогий набір мельхіорових чайних ложечок, а замість дорогих книг із витонченими естампами − родинну Біблію за десять шилінгів. Звичайно, я добре розумів прихований сенс такої марнотратності наших приятелів: їхні подарунки були не більш як хабарами, надісланими з метою, яку легко було вгадати: по-перше, бути запрошеними на весілля; по-друге, бути зазначеними в нашому візитному списку, за яким складатимуться запрошення на прийоми та бали; крім того, вони розраховували на наш вплив у суспільстві та на можливість при нагоді позичити в нас грошей. На їхні облесливі подарунки ми відповідали стриманими подяками та презирством: у цьому ми з Сибіллою були цілком одностайні. Вона була втомлена та байдужно дивилась на безліч коштовних прикрас; моє самолюбство було підлещене, коли вона запевнила, що єдиною річчю, яка їй справді сподобалась, була рив'єра з сапфірів та діамантів, яку разом з обручкою, оздобленою тим самим коштовним камінням, я подарував їй на заручини. Я помітив, що їй також дуже сподобався подарунок Лючіо, взірцевий витвір ювелірного мистецтва: пояс у формі змії, чий тулуб складався з дрібних смарагдів, а голова − з рубінів та діамантів; ця змія, гнучка, немов тростина, обвивала талію Сибілли і, здавалося, дихала разом із нею. Особисто я не вважав, що ця прикраса пасує молодій нареченій, але оскільки всі інші висловлювали захоплення й заздрили володарці такої вишуканої коштовності, то і я нічого не сказав про своє незадоволення.

Даяна Чесней виявила тонкий смак, подарувавши Сибіллі чудову мармурову статую Психеї на п'єдесталі з масивного срібла та ебену Сибілла подякувала їй із холодною усмішкою.

− Ви даєте мені символ душі! − сказала вона. − Як це люб'язно з вашого боку − згадати, що якраз душі в мене й немає!

Її сміх заледенив бідолашну Даяну до кісток, як зізналася мені зі слізьми на очах добросерда маленька американка.

Тоді я дуже мало бачив Ріманського. Я був зайнятий з моїми повірниками, влаштовуючи фінансові справи. Добродії Бентам і Елліс наважились виступити проти мого рішення відписати половину грошей майбутній дружині; але я не терпів втручання, тож документ було складено, підписано й засвідчено. Граф Ельтон не міг нахвалитись на мою «нечувану великодушність» та «шляхетну вдачу» і всюди звеличував мене, дійшовши до того, що сам зробився ходячою рекламою чеснот свого майбутнього зятя. Вочевидь, для нього розпочиналось нове життя: він відверто фліртував із Даяною Чесней, а про свою паралізовану дружину зовсім не згадував. Сибілла повсякчас перебувала в руках кравчинь і модисток, і ми бачилися щодня лише по кілька хвилин. У ці хвилини вона була чарівна, ставала навіть ніжною, а проте, незважаючи на мій захват і кохання до неї, я відчував, що вона була моєю рівно настільки, наскільки могла б бути моєю куплена невільниця: даючи мені вуста для цілунку, вона вважала, що я маю право їх цілувати, бо заплатив за це; її ніжні слова були завчені, а вся її поведінка − ретельно розпланована. Я намагався позбутись цього враження, але воно надалі вперто переслідувало мене, потьмарюючи мою радість.

Тим часом