Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

***

Перед сховищем стояла масивна кам'яна арка, обплетена диким плющем, який, на перший погляд, здавався звичайною рослиною. Його зелені пагони звисали, заповнюючи простір між каменями, і колихалися на вітрі, немовби не відаючи про небезпеку, що таїлася всередині. Проте Лукас попереджав: будь-яка спроба відчинити двері могла стати фатальною. Як тільки хтось намагався наблизитися до дверей без належного дозволу, пагони оживали, немов змії, хапаючи нещасного і стискуючи з такою силою, що навіть найміцніший воїн не мав жодного шансу вирватися.

Сільсія, Навіє та Роувен стояли на відстані, спостерігаючи, як Лукас наблизився до плюща. Його обличчя було зосередженим, погляд ковзав по переплетеннях пагонів, які ніби прислухалися до кожного його руху. Він простягнув руку вперед, і магія із зеленим відтінком, що танцювали довкола його пальців, огорнула мацаки плюща, зливаючись з їхньою зеленою масою. Рослина відреагувала на це зловісним тріскотом, але не атакувала.

— Тільки сторож може заспокоїти плющ, — промовив Лукас, і в його голосі лунала певна гордість. — Він не підкоряється ні вогню, ні мечу. Його створили, щоб захищати те, що за цими дверима, від будь-кого, окрім обраних.

Плющ поступово відступав, звільняючи доступ до старовинних дверей з темного дерева, обрамлених рунічними знаками, що світилися м'яким сріблястим світлом. За ними відкривалося вузьке приміщення, в якому кожен камінь, здавалося, зберігав тисячолітню історію.

Лукас обережно торкнувся поверхні дверей, і ті з глухим гуркотом відчинилися, вивільняючи холодний подих із глибини сховища. За ними виявилися древні кам'яні амулети, що мерехтіли в напівтемряві, вишукані кришталеві фіалки з ефірними рідинами, що світилися м'яким блакитним світлом. Краплі рідини всередині тих фіалок повільно пульсували, мов серце, що б'ється в ритмі з темрявою.

Зброя зі срібла та золота лежала на спеціальних підставках, кожен меч чи кинджал був покритий рунами, які випромінювали легке сяйво. Стародавні свитки, укладені на полицях з темного дерева, були прикрашені вигинистими символами та мовою, яку вже забули, хіба що вона ще була відома цьому місцю та його охоронецю. Слова на них здавалися живими, вони ніби ворушилися під поглядом, змушуючи тіні на стінах грати новими візерунками.

Сільсія завмерла на порозі, вдихаючи запахи пилу та магії, що переплелися в густому повітрі сховища. Навіє, стоячи поруч, вдивлялася в глибину зали, її очі блищали захопленням і тривогою водночас.

— Ось воно, — пробурмотів Лукас, оглядаючи колекцію скарбів, яку охороняв стільки років. — Те, що вам потрібно, знаходиться далі, в центрі. Але не забувайте: сховище вибере лише одну.

З цими словами він зробив крок назад, залишаючи їх сам на сам.

Роувен, Сільсія та Навіє обережно йшли вузьким коридором, що вів у серце сховища. Їхні кроки відлунювали від старих кам'яних стін, підсилюючи відчуття невідомості. Навколо них мерехтіли фіалки з ефірними рідинами, відкидаючи примарне світло, яке не дозволяло темряві повністю поглинути простір. Нарешті вони досягли кінцевої зали, де на п'єдесталі, покритому стародавніми рунами, спочивав Камінь Вічності.

Орсидіант - чорний кристал - виділявся на фоні старих артефактів, що оточували його. Його поверхня мала рівні грані з перламутровим відблиском, який відсвічував всіма відтінками чорного, бордового та сапфірового, немовби грався з відбитками світла. Здавалося, ніби кожна його грань притягувала погляд, як загадковий, недосяжний горизонт, що манить мандрівника.

Роувен на мить завмер, відчуваючи сильну енергетику, що виходила від Орсидіанту. Він відчув, як його дихання стало рідшим, глибшим. Кристал ніби говорив з ним, запрошуючи взяти його до рук, розкрити таємниці, приховані всередині. Його пальці ковзнули по тонкому склу, що оточувало артефакт, і він відчув, як невидимі нитки магічної енергії огортають його долоню.

— Він... дійсно живий, — шепотів Роувен, вдивляючись у тонкі воронки світла всередині кристала, які плавно змінювали свої відтінки від темного чорного до перламутрового сяйва. Його голос лунав у залі, мов шепіт, що злився з глухими відлуннями магії.

Сільсія та Навіє обережно підійшли ближче, і напруга між ними наростала, як глухий гуркіт далекої бурі. Кожна з них відчувала, як Орсидіант тягне до себе, ніби намагається вибрати між ними, шепочучи свої вимоги. Але вони знали, що лише одна з них має право торкнутися артефакту, і неправильно зроблений вибір міг коштувати життя іншій.

— Якщо хтось із нас помилиться, наслідки будуть... невідворотні, — промовила Сільсія, її голос злегка здригнувся, але погляд залишався твердим.

— Я не дозволю, щоб це вирішувалося ціною чиєїсь смерті, — наполягла Навіє, зустрічаючи погляд Сільсії з таким самим викликом і рішучістю.

Роувен, досі не зводячи очей з Орсидіанту, нарешті втрутився:

— Є спосіб обдурити сам кристал, об'єднати вашу магію на один короткий момент, — він перевів погляд на сестер, його обличчя залишалося серйозним. — Якщо ви одночасно торкнетеся кристала, спрямовуючи ваші тіні, він не зможе вибрати між вами. Це може розподілити ризик.

Сільсія і Навіє на мить переглянулися, їхні погляди були сповнені нерішучості й недовіри, але водночас вони розуміли, що це їхній єдиний шанс.

— Добре, — нарешті погодилася Сільсія, її голос був твердішим, ніж раніше. — Але як тільки відчуємо, що щось не так, ми відступимо.