Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Амелія

— Якого біса?

Не можу в це повірити. Він весь цей час дарував мені квіти! Ось чому він так спокійно реагував на мої розповіді про них.

Підіймаюся з ліжка і виходжу з кімнати, тому що не витримаю сьогодні ще одного скандалу. Даніель йде слідом за мною, намагаючись зупинити.

— Амеліє!

— Відчепися. Не хочу зараз говорити.

Хутко взуваю кросівки, хапаю сумочку, яка стояла тут, і відчиняю двері будинку, виходячи з нього.

— Амеліє, куди ти йдеш?

— Додому. Не видно? З мене досить на сьогодні.

— Не йди, будь ласка, — він хапає мене за лікоть, але я вириваюся. — Амеліє, послухай. Дай мені все пояснити. Тим паче, надворі злива. Я тебе не відпущу під неї. Ти застудишся.

— До біса, — відповідаю йому і йду під зливу.

Дощ не такий сильний, як міг би бути, тому дійти додому буде не проблема. Мені зараз навіть було байдуже на те, що я жила в іншому кінці міста. Я хочу заспокоїтися перед тим, як ми про це поговоримо. Але зараз я дуже зла на нього. Звичайно, квіти це гарний жест, але я б хотіла, щоб він це не приховував.

Даніель

Потрібно щось робити. Амелія дуже роздратована і в такому стані з нею майже неможливо розмовляти. Але я мушу щось вдіяти, інакше це чортеня застудиться.

— Амеліє! — біжу за нею, промокаючи наскрізь під дощем.

— Я не хочу більше нічого чути. Я йду.

— Я кохаю тебе, — промовляю швидше, ніж встигаю подумати про це.

Вона повернулася і подивилася на мене так, ніби сумнівалася в тому, що я щойно сказав. Дідько, та я і сам собі б не повірив декілька тижнів тому. Але саме зараз я стою тут, перед нею, під цією бісовою зливою, зізнаючися у своїх почуттях до неї.

— Пробач мені, — додаю. — Я не хотів образити тебе.

Вона знову плаче. Бляха, скільки разів я вже бачив її сльози? Чому поруч зі мною вона стільки плаче?

Амелія є сильною дівчиною, з якою сталося багато поганого, але вона далі впевнено йшла по своєму шляху. Навіть зараз вона боролася з собою, хоч і плакала, але хотіла бути сильною переді мною.

Мені цього не потрібно. Я хочу, щоб зі мною вона була собою і не боялася показати свої емоції. Навіть якщо вона така плакса.

— Справді кохаєш? — тихо запитує вона.

— Кохаю. Усім своїм серцем. Я ще ніколи не відчував того, що відчуваю до тебе.

Дівчина стоїть і зовсім не рухається. Тільки її груди здіймаються та опускаються, коли вона дихає. Вона не знає, що робити. Вона заплуталася.

Я роблю крок до неї і перевіряю реакцію. Амелія далі стоїть і просто дивиться мені в очі. Я обережно підходжу до неї і обіймаю. Вона невпевнено підіймає руки і теж обіймає мене, ховаючи свій мокрий носик біля моєї шиї. Сумно посміхаюся і міцніше стискаю дівчину в обіймах.

— Я теж тебе кохаю, — шепоче дівчина. — Дуже-дуже сильно.

— Але не сильніше, ніж я, — відповідаю і відпускаю дівчину.

— Це ми ще побачимо, — вона посміхається і дозволяє мені відвести її назад до будинку, в згодом до ліжка.

— Я справді не хотів тебе образити.

— Я не ображаюся через це. Але ти міг мені розповісти раніше про букети. Навіщо взагалі було приховувати?

— Спочатку, це був звичайний один букет, який я тобі надіслав для гарного настрою. Але ти з кожним днем мене все більше вабила, цікавила і посідала в думках. І це вже згодом була традиція: прокидатися зранку, їхати в квітковий магазин, збирати букет та просити кур‘єра доставити.

— Ти сам робив ці букети? — Амелія шокована.

— Під наглядом флориста, — посміхаюся. — Але так. Все сам. Мені просто хотілося, щоб твій день починався з усмішок.

— Пробач. Я надто нервова, — вона обіймає мене.

— Я вже звик до твого характеру, — сміюся і отримую легенький удар в ребра. 

Амелія

Мене будить мелодія, яка лунає з телефону Даніеля. Він теж прокидається і однією рукою бере смартфон, не випускаючи мене з теплих обіймів.

Я ніяк не реагую, коли він підіймається з ліжка, протирає сонні очі і відповідає на дзвінок. Тримаючи телефон між головою та плечем, він вдягає спортивні штани.

Сідаю на ліжку, тримаючи однією рукою ковдру і спостерігаю за хлопцем.

— Звичайно. Приїжджай. Ми тебе чекаємо.

Він кладе телефон назад на тумбу, сідає поруч і цілує мене, обіймаючи руками моє обличчя.

— Щось трапилося? — запитую в нього, коли хлопець розриває поцілунок.

— Все гаразд. Просто до нас їде Мія з Ніколасом.

Даніель знову злазить з ліжка і вдягає футболку. Він кидає мені мій одяг і спускається на перший поверх, щоб дати мені час вдягнутися.

За декілька хвилин я приходжу на кухню, де хлопець робить каву, а також розігріває піцу, яку ми замовили декілька годин тому. Перш ніж приходять Мія та Ніколас, ми з Даніелем випиваємо каву, щоб не ходити сонними, та з‘їдаємо залишки піци.

— Я зроблю один дзвіночок щодо роботи і повернуся.

Я киваю і Даніель підіймається нагору, доки я відчиняю двері подрузі. Її маленький син забігає до будинку, доки я обіймаю Мію.

— Все гаразд?

— Так, — відповідає Мія. — Я подумала, що краще розповісти вам все віч-на-віч, аніж окремо по телефону.

— Будеш щось? — ми йдемо до кухні, де Ніколас бере зі скляної миски яблуко.

— Чашку кави, якщо не важко, — посміхнулася дівчина і сіла за барну стійку. — То як тобі з Даніелем?

— Наче все добре, — посміхаюся.

— Між вами все серйозно?

— Я не знаю, — відповідаю. — Сподіваюся, що так.

— Це дійсно так, — до кухні заходить Даніель і обіймає мене однією рукою. — Будь сміливіше. Ти ж наче про наші стосунки розповідаєш. Нехай люди заздрять.

Я з посмішкою закочую очі, Мія посміється, а Даніель зі сміхом залишає поцілунок на скроні. Він йде вмикати мультфільми Ніколасу, доки я кладу перед мією чашку з кавою.

— То що було вчора? — запитую, сідаючи навпроти.