Ісабель Альєнде - Японський коханець

слів розуміли одна одну. Коли в Альми почали тремтіти руки, а пульс зробився уривчастим, вона найняла двох студентів, які наносили на шовк зроблені нею на папері малюнки, а тим часом вірна помічниця наглядала за ними з підозрілістю тюремниці. Кірстен була єдиною особою, котра дозволяла собі, вітаючись, обіймати Альму або й цілувати її в пориві ніжності.

Не ставлячи перед собою такої мети, Альма зробилася знаменитою завдяки оригінальним малюнкам та сміливим барвам своїх кімоно, тунік, хусток і шаликів. Сама їх не носила, віддаючи перевагу широким полотняним брюкам та блузкам чорного, білого й сірого кольорів — шматтю жебраків, за визначенням Лупіти Фаріас, котра гадки не мала, скільки коштує це шмаття. Одяг з Альминими малюнками продавався у мистецьких салонах і коштував шалені гроші, які вона спрямовувала до фундації Беласко. На ці колекції її надихнули подорожі світом — тварини з Серенгеті[2], оттоманська кераміка, ефіопські письмена, ієрогліфи інків, грецькі барельєфи; свої роботи вона оновлювала в міру того, як їх наслідували конкуренти. Альма відмовлялася продати власний товарний знак або співпрацювати з модними дизайнерами. Кожен її оригінал репродукувався в обмеженій кількості під її суворим наглядом, і на кожному виробі стояв її особистий підпис. В часи найбільшого розмаху на неї працювали п’ять десятків людей, і вона керувала солідним підприємством у південній частині Маркет-стріт у Сан-Франциско. Альма ніколи не рекламувала свій крам, бо не мала потреби щось продавати, щоб заробляти на прожиток, проте її ім’я зробилося гарантією ексклюзивності та вишуканості. Коли їй виповнилося сімдесят років, Альма вирішила скоротити кількість своєї продукції, що завдало серйозного удару фундації Беласко, яка існувала завдяки цим надходженням.

Започаткована тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року її свекром, легендарним Ісаком Беласко, фундація опікувалася створенням зелених зон у проблемних кварталах. Ця ініціатива, що мала передусім естетичні, екологічні та оздоровчі цілі, спричинилася до несподіваних соціальних вигод. Там, де з’являлися сад, парк або майдан, зменшувався рівень злочинності, бо самі ватажки та учасники банд, які раніше ладні були порішити одні одних за пакетик героїну чи тридцять квадратних сантиметрів території, об’єднувалися, щоб разом дбати про цей куточок міста, що тепер належав їм. В одних місцях вони створювали мурали, в інших зводили скульптури та дитячі майданчики, і скрізь актори й музиканти своїми виступами розважали публіку. Фундацією Беласко в кожному поколінні керував старший мужчина — таким було негласне правило, яке не змінила навіть емансипація жінок, бо жодна з них не завдала собі клопоту поставити його під сумнів. Одного дня черга мала дійти до Сета, правнука засновника. Молодик зовсім не бажав такої честі, але її було передбачено в заповіті.

Альма так звикла командувати й зберігати дистанцію, а Ірина — коритися та триматися скромно, що вони ніколи б не прониклися взаємною повагою, якби не Сет Беласко, улюблений онук Альми, який заповзявся зруйнувати бар’єри між ними. Сет познайомився з Іриною Базілі невдовзі після того, як бабуся оселилася в Лак-хаузі, і дівчина невідь чому одразу привабила його. Попри своє ім’я, вона не скидалася на тих красунь зі Східної Європи, які впродовж останнього десятиріччя брали штурмом чоловічі клуби та модельні агенції. Дівчина не мала жираф’ячих кісток, монгольських вилиць та млості одаліски; здаля Ірину можна було переплутати з не надто охайним хлопчиськом. Вона була такою субтильною і так прагнула залишатися непомітною, що тільки добре придивившись, її вдалося б завважити. Простора одіж та насунутий на самісінькі брови повстяний капелюшок позбавляли можливості розгледіти дівчину. Сета приваблювали її загадкова розважливість, личко домовика, що набуло форми серця, із глибокою ямкою на підборідді, зелені полохливі очі, тонка шия, яка підкреслювала її вразливість, і шкіра — така біла, що аж світилася в темряві. Навіть її дитячі руки з погризеними нігтями зворушували Сета. Він відчував незнане доти хвилююче бажання захистити дівчину, оточити її увагою. Ірина напинала на себе стільки шарів одягу, що було неможливо оцінити те, що під ними, але коли через кілька місяців літо змусило дівчину скинути одяганки, які її приховували, під своїм недбалим стилем вона виявилася доволі зграбною та привабливою. Повстяний капелюшок поступився місцем циганським хусткам, які не повністю прикривали її волосся, і тепер личко Ірини обрамляли біляві, майже безбарвні кучері.

Спершу бабуся була єдиною сполучною ланкою між Сетом та дівчиною, на яку не діяв жоден із його випробуваних методів, але згодом молодик виявив невідпорну силу письма. Він сказав Ірині, що з допомогою бабусі намагається відтворити півтора століття історії родини Беласко та міста Сан-Франциско, від заснування до нинішніх часів. З п’ятнадцяти років Сет зберігав у голові цей об’ємний роман — бурхливий потік образів, історій, думок, слів і ще слів, в якому — якщо його не викласти на папері — міг потонути. Це було перебільшенням: бурхливий потік насправді скидався на млявий струмок, але він так захопив Іринину уяву, що Сетові не залишалося нічого іншого, як сісти писати. Окрім відвідин бабусі, котра підживляла його усними оповідками, він почав шукати матеріали в книжках та Інтернеті, збирати фотографії й написані в різний час листи. Це викликало захоплення Ірини, але не Альми, яка закидала внукові, що той, мовляв, величний у думках і безладний у вчинках, а це згубний збіг для письменника. Якби Сет завдав собі клопоту трохи поміркувати, то визнав би, що бабусини спогади й роман тільки привід, щоб бачитися з Іриною, цим вирваним із якоїсь північної казки створінням, що опинилося в найнесподіванішому місці — геронтологічному закладі. А проте, хоч би скільки міркував, він все одно не зміг би пояснити невідпорної притягальної сили, що вабила його до цієї кощавої, мов сирота, та блідої, наче сухотниця, дівчини — повної протилежності його уявленням про жіночий ідеал. Сетові подобалися здорові, життєрадісні, засмаглі дівчата без комплексів, яких була безліч у Каліфорнії і в його минулому. Ірина ж, здавалося, не помічала враження, що справляла на нього, й ставилася до Сета з неуважливою симпатією, з якою люди зазвичай роздивляються чужі талісмани. Така чемна байдужість, яку в інші часи він би сприйняв як виклик, пригнічувала Сета, породила в нього тривке зніяковіння.

Бабуся почала видобувати з пам’яті деякі спогади, щоб допомогти внукові з книжкою, яку той, за його власним визнанням, уже десять років починав і кидав. То був амбітний проект, і ніхто не зарадив би йому краще за Альму, котра мала багато вільного часу й не виявляла ще симптомів старечого маразму. Альма поїхала з Іриною до будинку родини Беласко в Сі-Кліффі[3], щоб поритися в своїх шухлядах, які ніхто не чіпав після її від’їзду. Її колишня