Ісабель Альєнде - Японський коханець

несподіванкою. Директор попередив дівчину, що їй доведеться докласти чималих зусиль, щоб одержати бодай щось, бо законні спадкоємці битимуться до останнього мідяка, але Ірина раптом заявила, що нічого їй не треба, мовляв, лихі гроші принесуть лише нещастя. «Жак Девін був не сповна розуму, — додала вона, — і будь-хто в Лак-хаузі може це підтвердити; найкраще залагодити все без скандалу. Досить буде довідки від лікаря про старечий маразм». Ірині довелося повторити свої слова, щоб розгублений директор уторопав, що вона каже.

Попри запобіжні заходи, утаїти справу не вдалося. Всі були в курсі, і на другий день в інтернаті тільки й розмов було, що про Ірину Базілі, чий вчинок викликав захоплення пожильців та невдоволення латиноамериканського й гаїтянського персоналу, серед якого відмова від грошей вважалася тяжким гріхом. «Не плюй у небо, попаде в тебе», — виснувала Лупіта Фаріас, і дівчина не знайшла в румунській мові відповідника незрозумілій приказці. Вражений безкорисливістю цієї скромної емігрантки з країни, яку важко було знайти на мапі, директор перевів Ірину на постійну роботу по сорок годин на тиждень із платнею вищою, ніж у її попередниці. До того ж він умовив спадкоємців Жака Девіна на знак вдячності дати Ірині дві тисячі доларів. Дівчина так ніколи й не одержала обіцяної винагороди, та, оскільки не могла навіть уявити такої купи грошей, невдовзі про них забула.

Альма Беласко

Завдяки фантастичній спадщині Жака Девіна Альма Беласко звернула увагу на Ірину, а коли плітки вичерпалися, покликала її до себе. Альма прийняла дівчину в своєму спартанському помешканні, сидячи з імператорським достоїнством у невеличкому кріслі абрикосового кольору зі смугастим котом Неко на колінах.

— Мені потрібна секретарка. Я хочу, щоб ти працювала у мене, — мовила жінка.

То була не пропозиція, а наказ. А що Альма дуже рідко відповідала на вітання, коли вони зустрічалися в якомусь коридорі, її слова захопили Ірину зненацька. До того ж половина мешканців інтернату жила на скромну пенсію, до якої зрідка додавалися одержані від родичів незначні кошти, і багатьом пожильцям доводилось обмежуватися доступними послугами, бо навіть зайва порція могла виснажити скромний бюджет; тому тут ніхто не міг дозволити собі найняти особисту помічницю. Привид бідності, як і привид самотності, завжди супроводжував стариків. Ірина пояснила жінці, що має обмаль вільного часу, оскільки після роботи в Лак-хаузі працює в кав’ярні, а ще миє на дому собак.

— Тобто як собак? — здивувалась Альма.

— Я маю партнера на ім’я Тім, це мій сусід у Берклі. А Тім має халабуду, біля якої встановив дві ванни й довгий шланг; ми обходимо собачі доми, тобто доми, власники яких тримають собак, під’єднуємо шланг і миємо клієнтів, тобто собак, на подвір’ї чи на вулиці. А ще чистимо їм вуха та стрижемо нігті.

— Собакам?— перепитала Альма, ховаючи посмішку.

— Так.

— І скільки тобі платять за годину?

— Двадцять п’ять доларів за собаку, але я роблю це на пару з Тімом, тож виходить дванадцять п’ятдесят.

— Я найму тебе з тримісячним випробувальним строком, платитиму тринадцять доларів за годину. Якщо твоя робота мене влаштує, матимеш п’ятнадцять. Працюватимеш зі мною після роботи в Лак-хаузі, для початку по дві години на день. Розклад може бути гнучким, залежно від моїх потреб і твоїх можливостей. Згода?

— Я можу кинути роботу в кав’ярні, місіс Беласко, але не з собаками — вони вже знають і чекають мене.

На тому й домовилися, і так почалася їхня співпраця, яка згодом переросла в дружбу.

В перші тижні, виконуючи нові повинності, Ірина ходила навшпиньках і почувалася трохи зніченою, бо Альма Беласко виявилася жінкою владною, вимогливою до найменших подробиць і водночас не надто чіткою в розпорядженнях, але невдовзі дівчина втратила страх і зробилася для Альми такою ж незамінною, як і для всього Лак-хаузу. Ірина спостерігала за Альмою із захопленням зоолога, як за невмирущою саламандрою. Ця жінка не була схожа ні на кого з її знайомих і, безперечно, на жодного зі стариків другого та третього рівнів. Позбавлена сентиментальності, байдужа до всього матеріального, вільна від прив’язаностей — за винятком внука, Альма над усе дорожила своєю незалежністю й почувалася такою впевненою в собі, що не шукала підтримки ні в Бога, ні в солодкавому блаженстві деяких мешканців Лак-хаузу, котрі проголошували себе людьми духовними й проповідували методи, що дозволяли досягти стану вищої свідомості. Альма не літала в хмарах. Ірині її зарозумілість здалася своєрідним захистом від чужої цікавості, а простота — тією формою вишуканості, яку мало хто з жінок можуть імітувати, не здаючись недбалими. Сиві пасма шорсткого нерівномірно підстриженого волосся жінка зачісувала пальцями. Єдиною поступкою мирській марноті з її боку було те, що Альма користувалася червоною помадою і туалетною водою для чоловіків, яка пахла сумішшю бергамота й помаранчі; там, де вона проходила, цей свіжий аромат заглушав невиразні запахи дезінфікуючих засобів, старості, а часом і марихуани, якими був просякнутий Лак-хауз. Альма була жінкою окостуватою, мала великий ніс, гордливі губи та натруджені руки поденниці, а обрамлені важкими темними бровами й фіолетовими кругами карі очі надавали їй виразу людини, що страждає на безсоння, якого окуляри в чорній оправі не здатні були приховати. Її загадковий вигляд начеб встановлював дистанцію: ніхто зі співробітників не звертався до неї тим поблажливим тоном, яким зазвичай вони розмовляли з іншими пожильцями, і так само ніхто не міг похвалитися тим, що знає Альму, поки Ірина Базілі не спромоглася проникнути у фортецю її особистого життя.

Альма Беласко жила зі своїм котом у помешканні майже без меблів та особистих речей і користувалася крихітною автівкою, анітрохи не зважаючи на правила дорожнього руху, які трактувала довільно (тож до обов’язків Ірини входила сплата штрафів). Вона була жінкою чемною з огляду на добре виховання, але єдиними людьми, з якими Альма заприязнилася в Лак-хаузі, стали садівник на ім’я Віктор — з ним вона подовгу працювала разом, допомагаючи доглядати висаджені у підвісних вазонах рослини та квіти, і лікарка Кетрін Хоп, перед якою просто не могла встояти.

У розділеному дерев’яними перетинками сараї Альма, як і інші майстрові, винаймала студію. Вона малювала на шовку, як робила це шістдесят років поспіль, але тепер не з натхнення, а щоб не померти передчасно від нудьги. Багато годин на тиждень жінка проводила з Кірстен, своєю помічницею, котрій синдром Дауна не заважав виконувати звичні повинності. Кірстен знала суміші барв і знаряддя, що використовувала Альма, готувала тканину, підтримувала порядок у майстерні й мила пензлі. Обидві працювали злагоджено й без