Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
По двох годинах вернулися з прогульки. Лена, розстроєна чогось, лягла ранше спочивати. Уклавши руки під голову, лежала недвижно в постелі. Я вийняла знов зошит і пробувала перший раз в житті писати при ній, хоч її присутність впливала на мене завсігди лише пригноблююче. Мені хотілося нині конче докінчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом зовсім, що, крім мене, находиться ще хтось другий в кімнаті. Хвилина за хвилиною минали.
- Що ти пишеш? - спитала вона мене нараз різко. Я підвела з переляком голову і глянула на неї.
- Ну? Що ж?
- Ет! Щось там, - відповіла я потрохи змішана. Мені стало так, якби мене хто на якім лихім учинку зловив.
- Ти не переписуєшся прецінь з ніким?
- Ні.
- Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизуєш?
Пауза…
- Чуєш? Ти!
- Чи я маю перед тобою оправдуватися?
- Що за дурна відповідь! Ти не бачиш, що вже пізно і що я хочу спати? Я втомилася.
- Обернись до стіни та й спи!
Вона скоро піднялася й сіла прямо в ліжку.
- Ти! Я скажу мамі, що через тебе не можу спати. Неспання шкодить красі, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як твоє. Але я тепер вже знаю. Ти, певно, мажеш якийсь стих. Любовний?… Ха-ха-ха! Тебе на цілім божім світі ніхто не бажає; ти не гарна!…
Я не відзивалася.
- Бідолаха з шістьома срібними старосвітськими ложечками!
Я задрижала від обиди.
Як глибоко ненавиділа я її! Однак, не відзиваючись, я силкувалась остатися спокійною. На хвилинку сховала я лице в долоні і стала пригадувати, що думала перше. Думки від її голосу, мов налякані, розпорошилися.
Вона сміялася роздразнюючим сміхом, а я чула, як мені підступала кров до лиця.
- Від бабуні лишилася ще й цукерничка. Вправді не срібна, але зате дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!…
Я все ще не відзивалася…
- Чуєш? Я хочу, щоби ти згасила світло і лягла спати. Ти!
Мене покинула нараз вся терпеливість, а пірвала шалена пристрасть. З окриком дикої злості вхопила я за зошит і шпурнула ним до землі. Серце товклося в мені до розпуки, і, згорнувши руки на грудях, глянула я на неї.
- Чого тобі ще треба? - спитала голосом, що змінився від зворушення.
- Нічого від тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза? - Вона говорила в зухвалім тоні, опісля мов пригадала собі щось і додала: - Чому у тебе розплетене волосся?
Я відвернулася від неї, не відповідаючи нічого.
- Я хотіла би знати, для чого в тебе розплетене волосся, - домагалася вона знов.
- Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так мені здається… Може, й це не дає тобі спати і шкодить твоїй красі?
Її очі заіскрилися.
- Так ти гадаєш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твої думки. Ти огидна, причаєна кокетка! Ти хочеш удавати якусь «русалку», вправляєшся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз читаєш, хоч мама вже кілька разів казала, що Гейне не є для молодих дівчат. - Нараз розсміялася. - Справді, це рудаво-золотисте волосся, зеленяві «морські» очі… Знаєш що? Спродай цукерничку, купи собі арфу і гребінь і йди між німці.
Не знаю, як я в тій хвилі виглядала і яким поглядом подивилася на неї. Уст створити не була я годна і на одно слово - ні! Але коли я підняла руку, щоби притиснути її до розпаленої голови, Лена з переляком сховалася під ковдрою…
По хвилі згасила я світло і кинулася сама в постіль…
Глухий біль, неописане огірчення обняли мене, і тихі стони виривалися з моєї груді. Пощо кинула мене доля в життя, поміж ті підлі, тупі душі - ні! поміж гієни, що не мають ні чувства, ні розуміння для шляхетніших зворушень серця!…
Однозвучне цокання годинника переривало тишину малої кімнати, а світло місяця лилося вікном, устелюючись срібними, матовими пасмами на помості й стіні.
Трохи згодом бачила я, як Лена вилізла нишком з постелі й забрала роздертий зошит до себе. Очі мої стулилися. Я аж надранком заснула. Мені приснилася надрейнська русалка Лореляй. Вона ніби сиділа десь на скелі над водою, перебираючи золоті струни своєї арфи. Спадаюче на груди й плечі волосся здавалося на сонці червоним плавним золотом. Її погляд напівсумовитий, напівбайдужий був звернений у безнадійнім очікуванні в синяву далечину. Я стояла в лодці, що колисалася на хвилях, і разом з шумом моря виспівувала далеко лунаючим голосом Гейневу пісню про Лореляй:
Ісh weib night, was soll es bedeuten,
Dab ich so traurig bin
Ein Marchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn. [12]
Вона схилилася.
Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опісля впустила вільним рухом арфу в воду.
Легко, мов стріла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в воді, мов та золота рибка.
Я поплила за нею.
Бистро несли хвилі мою лодку. Вони тиснулися жадібно круг неї, росли, змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилі. Цілий безконечний простір - одно і те саме, куди не гляну, самі хвилі. Вони шумлять, борюкаються, гомонять, сміються. Сміються потайним, роздражнюючим, майже знайомим сміхом.
В мене тисяча думок. Цілий рій дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я?
Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про його красу. Він ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепінням…
Я би злетіла туди!…
- Почерез море, - гомонять хвилі і колишуть, заливаються попереднім чудним сміхом.
- Почерез море, - долетів через воздух, немов сонний бренькіт, голос арфи… - Почерез море…
***
З тої пори я не можу писати.
Життя моє затроюється з кождим днем систематичніше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть мені заборонити, бо вуйко обстає за мною. І так я читаю, буду читати. Я не дамся добровільно кинути в пітьму. Не дамся, пізнавши раз світло правди, затоптати грубій, тупій, бездушній силі.
Цих кілька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та мені бачиться, що удавилася б своїм горем і своїми власними чувствами, не висказавши чи властиво не виллявши їх хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), мені неначе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.