Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

по­лег­шає на серці. Сму­ток ще­зає на який­сь час. Я по­ве­селішаю. Не бо­юся ні мо­ро­зя­чих, про­ни­ка­ючих пог­лядів тітки, ні злос­ли­вих до­корів реш­ти рідні. Пе­ре­ко­нан­ня, що я не роб­лю нічо­го зло­го, що сто­ро­ню­ся від вся­ко­го бру­ду, що че­рез мої ус­та не пе­ре­хо­дить ніко­ли, ніко­ли лож, - до­дає мені си­ли ди­ви­ти­ся на своїх гно­би­телів не пог­ля­дом не­на­висті, але пог­ля­дом пов­ним, дов­гим і май­же спокійним…

***

Я ча­сом мрію об тім, як би я бу­ла раз на ве­ликім пре­гарнім ба­лу, де все блистіло би, кра­су­ва­лось різни­ми бар­ва­ми, яко­юсь ча­родійною кра­сою, де то­ва­рист­во бу­ло би са­ме пиш­не, виб­ра­не, якісь пре­гарні жен­щи­ни й муж­чи­ни в різних стро­ях. [13]

Прекрасно вбра­на, в строю, влас­тивім ли­ше моїй істоті, крас­на, мов сон­це. Я не ба­жа­ла би сліпи­ти своєю кра­сою - о, ні! - я хотіла би ли­ше бу­ти кра­сою: про­яс­ни­тись нею. Кра­са жінки не по­вин­на бу­ти ли­ше на те, що­би вик­ли­ку­ва­ти лю­бов… а ко­ли бу­ла би вже ли­ше на те, так не­хай би в мені за­лю­бив­ся який­сь та­кий, що не лю­бив ще пе­ред тим ніякої жен­щи­ни. Я не хотіла би, що­би за мною сяг­ну­ло на­раз сто рук, зро­зумілись на мені всі. Ні, ли­ше один не­хай би відга­дав ме­не, мов ту за­гад­ку.

Це смішна мрія!

В моїй душі пов­но мрій, ба­га­то об­разів, барв… Ко­ли би я вміла му­зи­ку, кот­рою впо­ю­юся, то ук­ла­да­ла би все те в ме­лодії. Де­котрі з них бу­ло би ду­же, ду­же труд­но відог­ра­ти…

***

На за­ході, на гран­частім вер­ху зе­ле­ної го­ри стоїть столітній оди­но­кий дуб-ве­ли­кан. Ви­со­чен­ний, сильний собі, гор­дий та­кий! Ко­ли сон­це зай­де за го­ри, а не­бо ще мов ог­нем па­лає, вирізується він ви­раз­но на нім.

Дивлячись ту­ди, здається мені, що він ру­шається, що прик­ли­кує ме­не не­замітно до се­бе, й ме­не тяг­не до йо­го див­на, див­на ту­га. Він там стоїть сам, а я тут.

***

Як страш­но са­мотньо жи­ти! Ні, луч­че ска­за­ти, як страш­но жи­ти вслід за дру­ги­ми!

Лена з ро­ди­ча­ми від'їха­ла. Заб­ра­ли­ся всі до Л., до якоїсь сво­яч­ки на весілля. Я ли­ше з ма­ленькою Ка­тею ос­та­ла­ся до­ма.

Воздух вес­ня­ний провіває, а ме­не об­гор­тає ту­га за людьми, за жит­тям! Ме­не опус­кає вся тер­пе­ливість. Я чо­гось не мо­жу ні чи­та­ти, ні пи­са­ти. Я хіба гра­ла­ся би зву­ка­ми, але ме­не му­зи­ки не вчи­ли. Все ме­не бо­лить, все драз­нить. Хви­ля­ми опа­но­вує ме­не глу­ха лють. Я чу­юся ско­ва­ною, ко­ли я жи­ти ба­жаю. Жи­ти яки­мось іншим, пов­ним, яснішим жит­тям! Ісу­се Хрис­те, чи ця вбійча од­нос­тай­ність без­ко­неч­на?! Так луч­че вже як-не­будь, аби лиш інак­ше жи­ти, ніж так гни­ло, без цілі старіти­ся, без душі, без смис­лу. Це прос­то рос­тин­не ве­ге­ту­ван­ня, хви­ля­ми пе­рер­ва­не ти­хим зой­ком бор­би за існу­ван­ня!…

II

Недавно Ле­на вер­ну­лась з ро­ди­ча­ми до­до­му, а вчо­ра при­нес­ла вже й но­ви­ну, кот­рою заінте­ре­су­вав­ся цілий дім. Від трьох років меш­кає біля нас ба­га­тий надлісни­чий з донькою. Поз­най­омив­ши­ся з на­ми, жи­ве з вуй­ком у ве­ликій при­язні, а донька йо­го Зо­ня, гар­на, енергічна, бист­ро­ум­на дівчи­на, єсть най­ліпшою то­ва­риш­кою Ле­ни. Спер­шу виділа ли­ше ме­не. Зі мною го­во­ри­ла, мені звірю­ва­ла­ся, ме­не до се­бе зап­ро­шу­ва­ла, щох­вилі прибіга­ла. Ле­ни на­че й не заміча­ла. Разів зо три лу­чи­ло­ся Лені відвіду­ва­ти її без ме­не. З то­го ча­су Зо­ня на­че не та са­ма суп­ро­ти ме­не. По­хо­лодніла, ста­ла гор­ну­ти­ся більше до Ле­ни, усміха­ла­ся іронічно, ко­ли я ви­яв­ля­ла де­які зі своїх пог­лядів, а ос­та­точ­но дійшло до то­го, що ми од­на другій ос­та­ли­ся ли­ше яки­мись «доб­ри­ми знай­оми­ми».

Знать, не умію собі зис­ку­ва­ти лю­дей, як тітка ка­же. Не так, як Ле­на. Во­на вміє і при­го­во­ри­ти, присісти, поп­ро­си­ти, і засміється в пот­ребі, і зап­ла­че, а яка вже ввічли­ва! Не раз ма­ло під но­ги не підсте­литься.

Я - ні.

При чу­жих стаю чо­гось нес­покійна, на­че бо­юся їх до­торк­ну­ти й сло­вом, щоб не зав­да­ла яко­го бо­лю, або щоб во­ни ме­не не діткну­ли чим. Зво­ру­шу­ся ні з цього, ні з то­го, особ­ли­во ко­ли поч­ну щось оповіда­ти… Та­ка вже якась нес­посібна…

- Коли го­во­риш, - кри­ти­ку­ють ме­не, - то, замість дру­го­му в очі ди­ви­ти­ся, ди­виш­ся бог знає ку­ди йо­му по­над го­ло­ву або го­ло­ву відвер­неш, а очі твої ли­ше так по світу блу­ка­ють!

Ні! Я нес­посібна.

Більше уже з пан­ною Марією згод­жу­юся, з ста­рою гу­вер­нант­кою Зо­ни­ною. (В Зоні ма­ти умер­ла). Во­на та­ка лагідна, ніжна. Го­лос у неї на­че ок­са­мит­ний, а са­ма дрібна, філігра­но­ва. Ли­ше нер­во­ва до край­ності й враз­ли­ва. По­див­ляю не раз її тер­пе­ливість, бо Зо­ня де­ко­ли та­ка жорс­то­ка, або її батько та­кий ску­пий!…

І при­нес­ла Ле­на но­ви­ну від Маєвських, що по­вер­нув­ся їх мо­ло­дий сво­як з Мо­ра­ви, де про­бу­вав два ро­ки в яко­гось фаб­ри­кан­та за до­машнього вчи­те­ля.

- Цілий дім у воєнно­му наст­рої, - оповіда­ла. - Надлісни­чий зах­ма­ре­ний, Зо­ня гост­ра, мов брит­ва, а пан «бра­та­нич» хоч і привітні, але такі вже неп­рис­тупні, що крий бо­же! Не зна­ти, що це в них стріли­ло; од­нак вид­ко, що мо­ло­дий то­му при­чи­на. Та з ча­сом я та­ки довіда­юся, о що їм пішло. Ко­би ли­ше скор­ше той вечірок. Ми піде­мо, ма­моч­ко, прав­да?

- Підемо. А ти по­ди­ви­лась би зав­ча­су на свою ро­же­ву сук­ню, Ле­ноч­ко; мо­же, тре­ба де­що відсвіжи­ти або й до­ку­пи­ти чо­го…

- Подивлюся, ма­моч­ко. А На­тал­ка що вбе­ре?

- Наталка? Їй би вбра­ти ту тем­но-пон­со­ву [14] сук­ню, що пе­ре­ро­би­ла з моєї. Во­на ле­жить на ній склад­но і єсть їй до ли­ця. Те­пер не­ма за що ку­пу­ва­ти дру­гої. Во­на це са­ма знає.

- Знаю, тіточ­ко, й вбе­ру, кот­ру ска­же­те. Мені бай­ду­же, яка во­на собі там, чи яс­на, чи тем­на. Мені на думці пан­на Марія. Чи й во­на в воєнно­му наст­рої? Раз якось дав­но ска­за­ла мені, що лю­бить то­го «бра­та­ни­ча» (він зветься Ва­силь Оря­дин), на­че рідно­го си­на.

***

Нині ба­чи­ла я Зо­ни­но­го сво­яка пер­ший раз, хоч він, як чую, пе­ре­хо­дить ду­же час­то поп­ри наш дім. Він ви­со­кий, струн­кий і, як мені ви­диться, смаг­ля­вий. Йо­го ру­хи повільні, Ле­на ка­же: «сим­па­тичні».

***

(По вечірку).

Була справді в тем­но-пон­совій сукні. Не­щасні ру­даві довгі ко­си, кот­рих ніяк не мож­на по-мод­но­му на го­лові ук­лас­ти, спа­да­ли свобідно на плечі. Не знаю, чи моє «крей­дя­не» ли­це, що то­го ж ве­чо­ра, як тітка ка­за­ла, відби­ва­ло­ся мов «безк­ро­ве» від тем­но­го тла ок­са­мит­но­го Меdісіs-ковніра - до­ве­ло Ле­ну до роз­пу­ки і зло­го гу­мо­ру, чи, мо­же, моя дов­га сук­ня, що без ше­лес­ту волікла­ся за мною? Во­на усміха­ла­ся з нер­во­вою зло­бою, ко­ли наші пог­ля­ди стріча­ли­ся.

- Ти навіть і сукні не вмієш в руці дер­жа­ти так, як тре­ба, - ка­за­ла во­на.