Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

- Що це зно­ву за по­етич­на за­ява? - спи­та­ла во­на з зим­ним, інквізи­торським пог­ля­дом. - Те­пер дівчині годі ви­би­ра­ти, жда­ти на са­мих док­торів і про­фе­сорів. Не­хай бо­гу дя­кує, ко­ли на­ви­неться й хто-не­будь та по­дасть кус­ник хліба.

Це ти­ка­лось ме­не. Спеціально ме­не. Мов по­бо­ре­на, опус­ти­ла я че­рез хви­лю покірно го­ло­ву, а нес­ка­зан­но гірке по­чут­тя про­ник­ло мою ду­шу.

- Це тобі, ма­буть, не до сма­ку, що я те­пер ка­жу, не прав­да? - го­во­ри­ла тітка з при­тис­ком дальше. - Ти за йо­го не пішла би. Ну, на щас­тя, в такім ви­пад­ку ма­ли би ми рішу­че сло­во ска­за­ти, а не ти. Ти жда­ла би, мо­же, на яко­го за­ча­ро­ва­но­го кня­зя, - шко­да тільки, що їх уже не­ма. Врешті, я й справді не знаю, що тобі дає при­чи­ну гра­ти роль якоїсь «гор­дої». Ти, ма­буть, що­ден­ної бо­ротьби о кус­ник хліба не ба­чиш, не ро­зумієш, ду­маєш, що все, що є, так са­мо со­бою при­хо­дить?

- Я, тітко? Я?! - вир­ва­лось мені май­же ок­ли­ком з уст.

- Ти, ти! Ми не бу­де­мо вічно жи­ти, і ти не бу­деш ма­ти все охо­ро­ну й ро­дин­ну стріху. Нас­ту­пить ще й та­ка хви­ли­на, ко­ли з вдячністю бу­деш ся­га­ти за ру­кою та­ко­го «ду­ра­ка»!

- Ніколи, ніко­ли! - відповіда­ла я зво­ру­ше­но.

- Ха-ха-ха! Ніко­ли! І для чо­го ніко­ли, ко­ли вільно спи­та­ти? Ма­буть, тобі йо­го ста­но­висько запідле?

- Становисько ні, але він сам, як чо­ловік, не має для ме­не нічо­го сим­па­тич­но­го. Він не має ані крихітки, напр., «тон­кості» в собі. Чи ви ніко­ли не га­да­ли, як страш­но му­сить жи­ти­ся при чо­ловіці, кот­ро­му не мож­на відда­ти ні сер­ця, ні по­ва­жан­ня? Тіточ­ко! Я не мог­ла би так жи­ти! Моя на­ту­ра, ціла моя вда­ча такі жадні якоїсь - як би то ска­за­ти? - тон­кої ко­рект­ності, яко­гось ніжно­го чувст­ва… лю­бові… - Тут і ур­ва­ла я.

Це зізнан­ня, кот­ре я, мов тай­ну, бе­рег­ла в серці, ви­хо­пи­ло­ся мені про­ти волі з уст, і я то­го ду­же жа­лу­ва­ла. Я відвер­ну­ла­ся від тітки, що­би не стріну­ти­ся з її хо­лод­ни­ми насмішли­ви­ми пог­ля­да­ми і що­би не поміти­ла, що я спа­леніла…

- І ти не со­ро­миш­ся такі сло­ва го­во­ри­ти? Мені в ли­це і при вуй­ку? Двад­ця­тилітня дівчи­на! А це що знов но­во­го?! Та прав­да: хто го­дується та­ким трійлом, [11] як ро­ма­ни, то­му годі інак­ше го­во­ри­ти. Я не ро­зумію, що та­ке «лю­бов». Я вий­шла заміж, не хо­ру­ючи анітро­хи на ту по­етич­ну не­ду­гу. Я ве­ла по­ряд­но своє гос­по­дарст­во, ви­хо­ву­ва­ла як слід при божій по­мочі діти, дог­ля­да­ла му­жа, але о лю­бові щось ма­ячи­ти, зітха­ти за лю­бов'ю? Мені ви­диться, що я му­си­ла б те­пер то­го й со­ро­ми­ти­ся. Це чис­та фан­тазія. Ко­ли б я не бу­ла вий­шла за тво­го вуй­ка, то бу­ла б вий­шла за дру­го­го. Він був по­ряд­ний, спокійний, со­ром­ли­вий мо­ло­дець, а я та­ка са­ма пан­на. То­му нас і бог злу­чив. В твоїм віку я ви­хо­ву­ва­ла вже Му­неч­ка, про­ва­ди­ла вже са­ма гос­по­дарст­во, а ти… го­во­риш про лю­бов! Та що, як собі хто пос­те­лить, так і вис­питься. Ти вже до­волі до­рос­ла, аби по­ро­зуміти, що доб­ре, а що зле.

- Воно так, тіточ­ко… - відповіла я, усміха­ючись сум­но. А більше і не ска­за­ла я нічо­го.

Якби я й цілу ніч го­во­ри­ла, то все бу­ло би дур­но. Не зро­зуміли би. Ли­ше до Ле­ни по­летів мій пог­ляд, що сиділа не­да­ле­ко тітки. В цій хвилі бу­ли в неї очі спу­щені, а що­ки горіли сильним рум'янцем. Я зна­ла. Пер­ший раз в житті во­на не згод­жу­ва­ла­ся зі своєю матір'ю.

***

По до­машніх ро­бо­тах бу­ло нам, дівча­там, вільно зай­ма­тись, чим кот­ра хотіла. Ле­на пле­ла якусь ве­ли­чез­ну ска­терть «для се­бе», а я чи­та­ла. Во­на й тітка ма­ли див­ний спосіб ди­ви­ти­ся на ме­не, ко­ли я бра­ла­ся за книж­ку. Тітка при­би­ра­ла тоді напівми­ло­серд­ну, напівнасмішли­ву міну, що­би опісля з при­тис­ком ви­мо­ви­ти слівце «знов?» і мій - ска­за­ти б - сумлінний су­покій за­му­ти­ти. Ле­на скрив­ля­ла не до насліду­ван­ня верх­ню гу­бу, розсміявшись ко­рот­ко вго­лос, і пле­ла з та­кою ревністю, з та­ким за­па­лом дальше, мов­би спасіння її душі за­ле­жа­ло від то­го.

Найбільше зай­ма­ло ме­не пи­тан­ня жіно­че. Ніхто не відчу­вав так гли­бо­ко за­ви­си­мо­го, нуж­ден­но­го по­ло­жен­ня жінки, як я. Ніхто, зда­ва­ло­ся мені, не ду­мав стільки над рішен­ням йо­го, як я. Мені сну­ва­ли­ся прорізні дум­ки в го­лові. Я ба­чи­ла «пи­тан­ня жіно­че» май­же при кождій на­годі, ко­ли при­хо­ди­ло­ся жінці терпіти. Тям­лю, що, пе­ре­чи­тав­ши Стю­ар­та Мілля, я пла­ка­ла. З тої по­ри я чи­та­ла з подвійною пильністю. Свідомість моєї низької освіти да­ви­ла й ко­ри­ла ме­не сильно. Я пос­та­но­ви­ла собі будь-що осяг­ну­ти ви­щу освіту. Я бу­ла зав­зя­та, гор­да, чес­то­лю­би­ва і не хотіла ні за що в світі бу­ти тим «нічим», о котрім го­во­рив Муньо з та­кою по­гор­дою. Я не хотіла, що­би мені аж муж­чи­на на­дав смисл і зна­чен­ня. Рівно­час­но ріши­ла­ся я в бу­дуч­ності відда­ти ту здо­бу­ту освіту в ко­ристь за­га­лу. В най­глибшій гли­бині мо­го сер­ця го­во­рив який­сь го­лос «відда­ти жінкам».

***

Світе ши­ро­кий! Який ти для ме­не, мо­ло­дої, не­дос­туп­ний, яким му­ром об­ве­де­ний!…

Та що це я знов? В го­лові дум­ки стрілою мчаться. Що мені з ни­ми самій діяти? Са­ма за­га­да­ла, са­ма за­бу­ла, са­ма, са­ма, са­ма…

Щось з то­го, що ви­чи­та­ла або роз­ду­ма­ла, оповісти і ко­му дру­го­му? Ад­же ж я хи­мер­ни­ця, і висміяли би ме­не. А хо­четься оповісти, по­яс­ни­ти, як все в думці скла­дається, до чо­го дійшла, чо­го би ра­да; як в душі не раз мов сон­це зійде… ні, як в ній мов ме­лодія ук­ла­дається… В серці так і за­во­ру­шиться щось сильне, сміле. І я за­бу­ду все дов­ко­ла се­бе. Гад­ки ле­тять впе­ред, про­вад­жені буй­ною уявою, аж сло­во якесь на­раз вимк­неться впівго­лос з уст. Тоді я з пе­ре­ля­ком при­га­дую собі, хто я й між ким я…

***

Був ти­хий вечір у ве­ресні.

З до­му вий­шли всі на про­гульку, і я лиш са­ма ос­та­ла­ся. Хут­ко нас­та­ла в хаті ти­ши­на. Ко­рис­та­ючи із су­по­кою, як зви­чай­но, я взя­ла­ся пи­са­ти. Вже дав­но по­ча­ла я пи­са­ти ста­тей­ку про по­ло­жен­ня жінок най­ниж­чої й се­редньої верст­ви, а цього ве­чо­ра хотіло­ся більше ніж іншим ра­зом спи­са­ти при­ду­ма­но­го. Ско­ро ук­ла­да­ли­ся ре­чен­ня, здо­га­ня­ла дум­ка дум­ку. Пи­шу­чи зав­зя­то, я по­чу­ла се­бе не­мов іншою. Чу­ла­ся і щас­ли­вою. «Бо­же ве­ли­кий! - по­ду­ма­ла. - Мо­же, я до чо­го й здібна, мо­же, ти да­ру­вав хоч крихітку яко­го та­ла­ну, мо­же, моя ма­ленька, ма­ле­сенька пра­ця по­ру­шить хоч в одній душі од­ну стру­ну! Чей не бу­де так, як ка­за­ла тітка, що з ме­не не вий­де ніко­ли щось по­ряд­не! О, я не дам­ся, я бу­ду пильно пра­цю­ва­ти над