Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

- Який ти муд­рий для се­бе! - обізва­ла­ся Ле­на лю­то. - Я вий­шла би вже най­ліпше, спус­тив­шись на твою лас­ку. Ні! Дя­кую ду­же за неї! Не­хай батько за­без­пе­чить нас сам, а ти ви­бе­ри собі інший фах. З те­бе був би та­кий док­тор, як з ме­не… ну, луч­че най не ка­жу! Я знаю твою лю­бов до ближніх!

- Лена прав­ду ка­же, ти не мо­жеш іти на ме­ди­ци­ну, - обізвав­ся знов вуй­ко. - Я би тобі ра­до по­ма­гав, ти в ме­не най­пер­ший син, але дівча­та мої діти. Не прав­да, Пав­лин­ко?

- Чому не прав­да, Мілеч­ку? - відповіда­ла жінка своїм зви­чай­ним ко­рот­ким, енергійним то­ном. - Ро­зуміється, що дівча­та та­кож наші діти. Але в ме­не є од­на дум­ка… Мілеч­ку, я ду­маю вже дав­но над тим, що­би він пішов на ме­ди­ци­ну, хоч, ро­зуміється, не на­шим кош­том.

- Ну так і що ж за дум­ка в те­бе, Пав­лин­ко?

- В ме­не та­ка дум­ка, Мілеч­ку…

- Го-го! Я знаю, ма­моч­ко, що ви хо­че­те ка­за­ти! - пе­ре­бив її, сміючись, Муньо. - В вас є та дум­ка, що­би я з якою ба­гач­кою за­ру­чив­ся. Не так?

- Так, мій си­ну! - відповіла тітка. - Я справді об тім і ду­маю. Лиш тим чи­ном міг би ти піти на ме­ди­ци­ну. Чи це, мо­же, зле?

- Зле настільки, ма­моч­ко, що я хо­чу бу­ти свобідним. А за­ру­чив­ши­ся, об­тя­жив би се­бе за­раз яки­мись ро­ман­тич­ни­ми обов'язка­ми. Я в ро­ман­ти­ку й іде­али не бав­лю­ся. Я хо­чу діпня­ти ли­ше од­ну ціль, а ціль та - ба­гатст­во. Все про­че для ме­не річ побічна.

- Навіть і ми, твої сест­ри, Муньо? - вміша­ла­ся зно­ву Ле­на, про­мо­вив­ши го­ло­сом, що аж тремтів з якоїсь внутрішньої лю­тості.

- Не впа­дай в тра­гедію! - відповів він згірдли­во. - Я му­шу піти на ме­ди­ци­ну. А ко­ли батько не змо­же ме­не сам удер­жу­ва­ти, то я за­ру­чу­ся з яко­юсь ба­гач­кою. Між на­ми ска­зав­ши, мав би я вже од­ну, гм… гм… - Він усміхнув­ся мно­гоз­нач­но і глип­нув ско­са на матір. І во­на всміхну­ла­ся. Він був її лю­бим­цем і згод­жу­вав­ся з нею під кож­дим згля­дом зна­ме­ни­те.

- Вгадайте, ма­моч­ко!

- Не маю ча­су на здо­га­ди, мій си­ну.

- Ну, то я сам ска­жу! Щоб ви ска­за­ли би, напр., про Ольгу С.? - Він за­ки­нув од­ну но­гу на дру­гу і глип­нув на матір, її ли­це ос­та­ло­ся при тих сло­вах все од­на­ко­ве, кам'яне, зим­не.

- Ольга С.? Ну, - ка­за­ла, мов­би роз­ду­му­ючи, - вибір не злий. Вправді, во­на делікат­ної бу­до­ви й ду­же роз­пе­ще­на, зви­чай­но, як всі оди­нач­ки, при тім тро­хи й за­ро­зуміла, але ко­ли во­на тобі, си­ну, до впо­до­би, то й мені та­кож.

- Вона за те­бе не піде, Му­ню! На те спус­тись! - клик­ну­ла насмішли­во Ле­на.

- За ме­не не піде?

- За те­бе не піде! Ти з усіх хлопців най­мен­ше її об­хо­диш; во­на ро­ман­тич­на на­ту­ра, не за­бу­вай цього. Окрім то­го, во­на бу­де ви­би­ра­ти, во­на й мо­же ви­би­ра­ти, бо дійсно маєтна дівчи­на.

- Не ду­май ли­ше так, - обізвав­ся він так са­мо глум­ли­во. - Я дійсно не знаю, ко­го би мог­ла ба­жа­ти собі за му­жа, як не ліка­ря. Ти, ба­чу, не бе­реш та­ких справ до­сить ре­ально. Чи ду­ма­ла ти ко­ли-не­будь над тим, що влас­ти­во муж­чи­на, а що жінка? Муж­чи­на - то «все», а жінка - то «нічо». Ви, дівча­та, від нас за­лежні, як ті рос­ли­ни від сон­ця, від воз­ду­ха. Чуєш? Ти!! Ми на­даєм вам смис­лу, по­ва­ги, зна­чен­ня, од­ним сло­вом, все. А ко­ли во­на хо­че ви­би­ра­ти, то не­хай собі з бо­гом ви­би­рає. Мені не тяж­ко й деінде обг­ля­ну­ти­ся. Вигідних партій в світі ще най­де­ся. Дівча­та підрос­та­ють раз у раз, як ті гри­би; і всі во­ни хо­тять заміж вий­ти, всі що до од­ної! Мо­же, ти хо­чеш ос­та­тись ста­рою пан­ною?

Вуйко й тітка розсміяли­ся, а й Ле­на скри­ви­ла ус­та до усміху. Мені вда­ри­ло в ли­це не­мов по­лум'я.

Нічим є жінка?

І та­кий без­душ­ний, ог­ра­ни­че­ний хло­пець осмілив­ся го­во­ри­ти в та­кий спосіб о жінках? Що да­ва­ло йо­му до то­го пра­во? При­ро­да? Од­нак він го­во­рив прав­ду. Ми дійсно від муж­чин за­лежні, мов ті рос­ли­ни від сон­ця, від воз­ду­ха. Але ж з якої при­чи­ни? Чи та при­чи­на - то незг­ли­би­ма, вічна за­гад­ка, до кот­рої і прис­ту­пи­ти годі?

Я зло­жи­ла шит­во й вий­шла не­чут­но до побічної кімна­ти. Тут бу­ло тем­но й ти­хо. Втом­ле­на, сіла я в не­замітний кут, зас­ло­нив­ши ли­це ру­ка­ми.

Поодинокі сло­ва доліта­ли до ме­не, я чу­ла терп­кий сміх тітки, од­нак, не прис­лу­ха­ючись дальшій роз­мові, я й не ро­зуміла нічо­го.

Одне ли­ше я зна­ла й відчу­ва­ла.

Я бу­ла ли­ше лю­ди­ною з яко­юсь си­лою, з яки­мось ду­хом, а про­те… та що й ка­за­ти? Прав­да? Спра­вед­ливість? Їх не­ма! Не­ма для то­го, що при­не­во­ле­ний прий­ма­ти їх з дру­гої ру­ки…

***

Щось важ­ке, мов оло­во, тя­жить мені на душі, а кру­гом ме­не глу­хо й пус­то, якась по­рож­не­ча аж до бо­жевілля.

Чи не­ма ніяко­го ви­хо­ду? Ніяко­го спасіння? Ко­ли це інші зно­сять, так не­хай! Я не мо­жу! Я про­бу­ва­ла кло­ни­ти го­ло­ву тер­пе­ли­во, бу­ти та­кою, як ті «другі», і не змог­ла. Бла­га­ла свівчут­тя, лю­бові й не виб­ла­га­ла. Час­то по­ри­ває ме­не гіркий жаль, ди­ка враж­да суп­ро­ти моїх по­мер­ших ро­дичів, що ме­не в жит­тя тру­ти­ли, і я те­пер безцільно блу­каю! По­ри­ває не­на­висть і біль суп­ро­ти ціло­го світу…

В ти­хих без­го­лос­них но­чах, ко­ли сон утікає від моїх утом­ле­них очей, я пла­чу. Та що во­но по­мо­же? Од­на слізонька більше або мен­ше в житті ва­жить так ма­ло! Впрочім, хто їх чис­лить?

***

Оногди го­во­рив вуй­ко про яко­гось по­дат­ко­во­го уряд­ни­ка, кот­рий різнив­ся від своїх то­ва­ришів ве­ли­чез­ним рос­том, вдо­во­ле­ним усміхом і гру­бим срібним перс­те­нем з синім камінцем на пальці. Цей уряд­ник хва­лив­ся - так оповідав вуй­ко - що йо­го жінка, за якою са­ме те­пер «обгля­дається», му­сить бу­ти не лиш гар­на, ба­га­та й освіче­на, але й му­зи­кальна, бо він не «по­жерт­вується» ко­му-не­будь!

Уявляючи собі йо­го, як він із своїми не­по­во­рот­ни­ми ру­ха­ми, із своїм по найбільшій часті розігрітим ли­цем, тро­хи зи­зи­ми [10] очи­ма, шу­кає «му­зи­кальної» жінки, я розсміялась ми­мо­волі вго­лос.

Вуйко й тітка ски­ну­ли на ме­не оком.

- І чо­му ти влас­ти­во смієшся, моя ко­ха­на? - спи­тав вуй­ко в за­ост­ренім тоні (див­на річ), а тим ча­сом тітка зву­зи­ла ус­та так сильно, що ста­ли яко­юсь нит­кою.

- Я так, вуй­ку; бо він та­кий смішний в своїй пре­тензіональності! Самі знаєте, що він всіх ро­зумів не поїв, а про­те та­кий ви­ма­га­ючий! Але я влас­ти­во не по­вин­на сміяти­ся, во­но більше сум­но, як «смішно»! - І з ти­ми сло­ва­ми про­май­нув мій пог­ляд по