Олександр Медведєв - Танці утрьох

в якій почесне місце займали кольорові постери похмурих бороданів з гітарами і Маші Распутіної, а також дешевий тайваньський звуковідтворюючий пристрій, схожий на футуристичне марення Беляєва.

— Ти була вдома з півдванадцятої до півпершої?

— І що з того? — зухвало запитало дівча.

— Ти ще скажи «не клей дурня, начальнику».

Аня всміхнулася.

— Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Я хочу знати чи дзвонив твій батько кому-небудь о пів на першу.

Ні.

— А ти сама де була в цей час? У цій кімнаті?

— А де ж мені ще бути? Горілку з ним на кухні жлуктити, чи що? — імітуючи, напевне, материн голос відповіла питанням на питання Аня.

— Ну, іноді…

— Іноді? — Аня демонстративно набурмосилась. — Та він лампочку не вкрутить, якщо не вип’є.

Ось тобі й на. А на вигляд такий сумирний.

— Отже, ти була у своїй кімнаті і слухала «Металіку» на такій гучності, що шибки дрижали?

— А ви звідки знаєте? — здивовано звела брови Аня.

— Я у твоєму віці з навушників не вилазив. Словом, ти не знаєш дзвонив твій татусь кудись чи ні.

Аня зашарілася. Здавалося, ще трішечки і вона розплачеться.

— Ну, добре, для тюрми (я навмисно наголосив на останньому слові) ти ще замала, тому йди гуляй.

— Угу, — буркнула Аня.

* * *

6 травня, 14.52

Я повернувся до квартири Рубіної. Цього разу тут було людно: два лікарі швидкої допомоги, експерти, фотограф, поняті, сержант і двоє його колег з відділення — цілком пристойне товариство. Надавши усім повну свободу у виконанні службових обов’язків, я одразу ж подзвонив додому. Після шістнадцяти довгих гудків я почув стомлений голос Пельша: «Слухаю».

— Ну нарешті, негайно одягайся, вибачся перед Оленою і їдь за адресою: вулиця Лева Гумильова, вісім, квартира сорок п’ять.

— Що це за жарти, Володю? Весна, неділя, серце сповнене любові і млості, а я маю вдягатись і пхатися казна-куди. Знаєш наше трудове законодавство…

Мені було не до того.

— А квартира, в якій ти зараз перебуваєш, чия? Отже, повторюю адресу…

Я повернувся в кімнату. Помічник Аваладзе шукав і знімав відбитки пальців. Справа ця виявилася досить марудною, оскільки посуду, у тому числі немитого, на кухні було забагато.

Фотограф клацав швидко, професійно, жодної секунди не вагався, вибираючи ракурс. Я бачив його вперше, тому пошепки поцікавився в Аваладзе, що це за новак.

— Та це мій племінник! Гадаєш, зараз в Управлінні є хоч один фотограф? Черговий на іншому виклику, а де решта, відомо тільки Богові.

Я сів за стіл, щоб скласти акт огляду місця події. Один за одним лягали на папір безсторонні рядки. За довгі роки роботи я настільки звик до марудної писанини, що міг працювати автоматично. Однак механічний процес не заважав мені розглядати те, що справді було варте уваги в цій квартирі.

На робочому столі у рамках стояли три фотографії. Одна чорно-біла, із зображенням дівчинки восьми років. Інші дві — кольорові. На одній з них пара: чоловік і жінка, одягнені в купальні костюми, на тлі Парфумерна.

На іншій — трохи молодша (чи сильно змінена макіяжем?) все та ж особа жіночої статі в екстравагантному платті, що якнайкраще підкреслювало красу його власниці. Я відклав ручку і втупився в оксамитне тло, на якому в яскравому світлі юпітерів сяяли очі Рубіної (щоправда, я не був певен, що це саме вона).

Крім фотографій, мою увагу привернула чимала кількість іноземних каталогів. Три полиці були повністю заставлені книгами з маркетингу і менеджменту.

Але найбільше мені сподобалась картина з постатями людей, що весело танцюють. Вона задавала настрій усій квартирі, без неї усе було б не так. Дописуючи другу сторінку акту, я відчув, що мешканці квартири жили у своєму, відмінному від повсякденного, ритмі. Ритмі джазу.

* * *

6 травня, 15.45

Пельш, як не дивно, приїхав досить швидко.

Він одразу ввійшов у курс справи і сів за комп’ютер. Зосереджено покладав кілька хвилин на клавіатурі, потім обернувся до мене й скептично запитав:

— Ти машину чіпав?

— Ні. Ти ж знаєш, я з комп’ютером на ви.

— А хтось інший?

— Спробував би хто-небудь.

— А коли ти ввійшов у квартиру, машина працювала?

— Здається, — невпевнено відповів я. — Внизу екрана блимав напис англійською. Начебто «Вікіпедія» і поруч світилися цифри.

— Кажеш «Вікіпедія»! Ти навіть не знаєш, як читається слово «wiped» і що воно означає? Ти стояв біля машини як бовдур, замість того, щоб її виключити?!