Олександр Медведєв - Танці утрьох

— Не знаю, Ігоре. Але ти мені зараз поясниш, причому, зауваж, у більш коректній формі, і не подаватимеш поганий приклад порушення субординації нашим колегам.

За спиною в мене почувся мішок.

— Пояснюю. Хтось — як ти сам розумієш, убивця — перед своїм відходом запустив програму, що має назву «мішок» і в перекладі з англійської означає «стирати» або «витирати». Вона поволі, але стовідсотково знищує всю інформацію з жорсткого диска. Цифри, що світилися на екрані, показували загальну кількість знищеної інформації. До речі, яке число ти побачив, коли зайшов?

— Дев’яносто сім.

— У такому разі тебе нема в чому звинувачувати. Хоча ті три відсотки могли містити найціннішу інформацію.

— Уважатимемо, що її там не було. І взагалі краще тримати язик за зубами: технічні подробиці нікого не цікавлять.

— Ти маєш на увазі начальство?

— Саме його, — сказав я досить владно.

— Як накажете, товаришу капітан, — пролепетав Пельш, виключаючи комп’ютер.

Зауважу, що факт знищення інформації слугував доказом того, що вбивство було скоєної не через ревнощі, адже потрібно бути занадто холоднокровним, щоб, засукавши дружину з коханцем, запустити перед утечею програму «Вікіпедія».

Подзвонили з Управління і повідомили, що оперативники затримали Осетинського, чоловіка Рубіної. Я був утішений, адже пошуки могли тривати кілька тижнів і виявитися безрезультатними.

— Чудово, — мовив Пельш, розглядаючи картину.

— Подобається?

— Це «Танець» Сарматія.

— Оригінал? — наївно запитав я.

— Оригінал в Ермітажі. А це дуже гарна копія. Дорога, напевно.

— Напевно.

Ми провозилися на квартирі в Рубіної до темряви.

Папери, які я знайшов у робочому столі Марини, свідчили, що їй належали будинок моди «Наталі» і ресторан «Голубий Дунай». Останній заклад мене зацікавив, оскільки мав у місті добру репутацію, і до того ж, у ньому ніколи не було жодних ексцесів: ресторанна служба безпеки працювала бездоганно. Ясна річ, ціни кусалися, але респектабельних бізнесменів вони влаштовували. «Голубий Дунай» асоціювався у жителів міста з престижем, успіхом, достатком. Я був упевнений, що його контролює мафія, члени якої з певних міркувань оголосили заклад нейтральною територією. Таким чином, або Рубіна була підставною особою, або представником мафії, або… Або я чогось у цьому житті не розумів.

На превеликий жаль, як ми не старалися, знайти її бізнес-папку, блокнот чи телефонну книжку не змогли. Фахівець з техніки Пельш, провозитись з телефоном «Пансіонат», що мав пам’ять на двадцять номерів, навіть вилаявся: вона була чиста, за його словами, як діва з монастиря Сена-Десні.

6 травня, 19.13

— Сідайте, громадянине Гретинський.

«Круто з ним обійшлися наші оперативники, занадто круто. У них останнім часом нерви здають. Але їх можна зрозуміти. Зупинили якось вони машину, щоб оглянути, а звідти — черга з пістолета-автомата зі. Одного застрелили наповал, інший вижив, незважаючи на чотири поранення, але ходити не може. І вже ніколи не зможе».

Байдуже блимнувши на мене підбитим оком, Гретинський неохоче сів.

— Ваше ім’я, по батькові, прізвище, дата народження.

— Гретинський Михайло Леонтійович, дев’ятнадцятого червня тисяча дев’ятсот сімдесят першого року.

Гретинський говорив хриплим, але виразним голосом, позбавленим будь-якої інтонації.

— Постійне місце проживання?

— Вулиця Лева Гумильова, будинок вісім, квартира сорок п’ять.

— Національність?

— Українець.

— Місце роботи?

— Будинок моди «Наталі».

Усе це я знав і без нього. Він знав, що я все це знаю. Офіційні допити завжди починаються з позбавлених значення формальностей. Навіщо? Цього Гретинський не знав. А я знав.

— Військовозобов’язаний?

— Лейтенант запасу.

— Сімейний стан?

Дуже цікаво. Я мовчав, дивлячись на опущену голову Осетинського. Нарешті він звів на мене очі, у яких застигли сльози.

— Я її не вбивав.

Це вже крок уперед. Принаймні, він визнає, що йому відомо про факт її вбивства (між іншим, обвинувачення йому не пред’явили, отже, він міг і не знати про те, що Рубіну застрелили).

— Ви її, Михайло Леонтійовичу, не вбивали. Ви просто взяли пістолет, загорнули у рушник, вистрілили чотири рази Рубіні у потилицю, вийшли з квартири, сіли в машину, поклали пістолет і рушник на сидіння і поїхали. А от навіщо ви проробили все це, вам треба буде пояснити. Припускаю, у вас були дуже вагомі причини, до яких слідство зобов’язане поставитися з розумінням.

Гретинський похитав головою і гірко посміхнувся.

— Пістолет, рушник… Господи… Про що ви говорите? Які причини… Скажіть, ви кохали коли-небудь?

— Михайле Леонтійовичу, гадаю, буде краще, якщо я ставитиму питання, а ви даватимете вичерпні відповіді, інакше ми марно втиратимемо час.

Гретинський знизав плечима і процідив:

— «Я весь виманити ой обважній Лелій».

Я не зустрічав обвинувачених (як і слідчих), які б почували себе