Олександр Медведєв - Танці утрьох

Ви одружені, і ще маєте коханку або коханця? Тоді ваше життя у небезпеці. Чому? Відповідь на це питання ви знайдете у новому романі Олександра Медведєва «Танці утрьох». Чергове розслідування колишнього полковника міліції присвячене розкриттю справи про вбивство, скоєне через ревнощі. Принаймні всі думали, що через ревнощі, а хтось дуже хотів, щоб усі так думали. Насправді ж, людину позбавили життя лише за те, що… Втім, не будемо одразу відкривати всі карти. Прочитайте нову книгу одного з кращих українських детективістів — і ми вам гарантуємо гостру інтригу, шалену динаміку і, звісно, несподівану розв’язку на останніх сторінках роману.

6 травня, 12.30

У черговій частині було, як завжди, накурено. Лейтенант Симакін, якого товариші по службі знали як чоловіка непитущого, що коли вже й зважувався випити, то робив це безжурно, поетично і безтурботно, усю зміну сидів, виконуючи дихальні вправи. Він міцно стискав зуби і делікатно втягував повітря носом, ніби якийсь житель екзотичного, загадкового і дрімотного Сходу, де всі чоловіки — йоги, а жінки — гейші.

Адже саме таким бачився горезвісний Схід крізь скло кінескопів і заґратованих вікон райвідділу.

Від вчорашнього вечора Симакін ще повністю не відійшов. Звуки і запахи навколишнього світу сприймав досить опосередковано. Навіть прогавив полуденну каву, яку варили в сусідній кімнаті і за правилом «хто встав — той штани вбрав» вона дісталася, як завжди, трьом із шести міліціонерам охорони. А все через джезву місткістю двісті п’ятдесят грамів, яку називали «чверткою» і традиційно ділили на трьох. Удруге каву не варили — заощаджували.

Симакін навіть не почув (а точніше, не усвідомив), як сержант Ринда («Це таке матроське прізвище», — гордо пояснював його власник кожному, хто перепитував; а перепитували всі), видуваючи білясту поземку з глянсувато-чорної поверхні кавоварки, пробасив: «А лейтенантові нашому — дуля; він учора нажлуктився до безтями». Саме тому Симакін і сумнівався в ефективності засобів маскування (до яких, крім йогівських дихальних вправ, належала жуйка «Дірол» і туалетна вода з ефектною назвою, що завжди забувалася).

На телефонні дзвінки він теж реагував із запізненням. Бабуся, яка не могла потрапити до квартири, оскільки загубила ключі, додзвонилась у дільницю тільки з третього разу. Вислухавши її довгі, плутані, незрозумілі пояснення, Симакін у відповідь так само довго і розпливчасто намагався пояснити їй, що такі справи не належать до компетенції («копотенції» — ледве вимовив Симакін) правоохоронних органів, ними займається ЖЕК, але краще попросити якогось спритного хлопчика залізти в квартиру через сусідський балкон. Бабуся не розуміла, про якого Жеку говорить Симакін і якому хлопчикові вона може довірити кішку, що сидить з ранку без молока. «Довели країну до ручки», — резюмувала старенька і поклала слухавку.

Симакін зажурено втупився у величезну карту району, що висіла прямо перед ним. Якби він умів малювати, то зміг би по пам’яті відтворити позначки кожного дерева, гаража чи будинку.

Минула шоста година чергування і за весь цей час не сталося жодного інциденту. «Воно й не дивно, — з сумом констатував лейтенант, — травень, неділя, фірми закриті, народ садить картоплю, малолітні злочинці цілий день дивляться мультики про Тома і Джеррі. У нових районах бухають, якщо є гроші, і весь мордобій почнеться увечері, але мене вже тут не буде і розгрібати це все доведеться Сашкові. Або Володьці — хоч убий, не можу запам’ятати їхні графіки».

— …Товаришу лейтенант, телефо-он! Візьміть слухавку! — Ринда репетував уже другу хвилину, називаючи лейтенанта то паном, то товаришем. П’ятдесят на п’ятдесят, бо колишнє статутне звертання уже застаріло, а нове ще не затвердили.

— Черговий на проводі! — гаркнув Симакін, сердитись і на себе, і на Ринду, і на каву, якої йому не дісталося, але запах якої він учув тільки зараз, через півгодини після того, як помили чашки.

— Міліція? — голосно і впевнено перепитав чоловічий голос.

— Міліція, міліція, назвіть себе, — роздратовано відповів лейтенант у передчутті чергової дурниці.

— Дмитро Силін, адреса…

Лейтенант механічно записав час, ім’я і координати в журнал. Його здивувала майже армійська точність і докладність інформації, яку виклав потерпілий (зазвичай дзвонять потерпілі). Подібними мовними зворотами послуговуються при складанні протоколів, але їх не використовують у живій мові люди, в яких у потязі поцупили штани з гаманцем чи викрали з-під вікон новенький BMW. А голос явно належав нуворишеві, у якого, ймовірно, вкрали BMW.

— Убито мою сусідку по сходовому майданчику Марину Рубіну, — несподівано приголомшив лейтенанта Силін.

— Добре, розберемося, — закліпав повіками Симакін і, миттєво протверезівши, згадав, що за всіма правилами, виклик треба приймати так, щоб затримати абонента (адже вбивці часто дзвонять самі).

— Тут і так усе зрозуміло, — спокійно відповів чоловічий голос. — Я знаю вбивцю.

— Його прізвище, ім’я, — запитав лейтенант.

— Михайло Гретинський, власник п’ятих жигулів, кольору «мокрого асфальту», номер… Убив Марину пострілом з пістолета і втік.

Одразу після цих слів у трубці почулися короткі гудки.

«Гидкішого кольору для жигулів важко знайти», — обурився подумки Симакін.

Довідавшись про надзвичайну подію, чергова частина запрацювала швидко і злагоджено, як автомат Калашникова. Дані передали оперативникам, дорожнім інспекторам і працівникам швидкої допомоги.

Симакін, упевнений в тому, що двічі снаряд в одну й ту саму вибоїну не попадає і що в найближчі десять хвилин дзвінків, принаймні такої важливості, не буде, пішов ставити каву.

— Андрію, так нечесно, — з осудом мовив Бочкарьов, який мав таке ж звання і, отже, мав право називати Симакіна на ім’я.

— Нечесно… Людину вбили, а він кави шкодує, — махнув рукою Симакін.

6 травня,