Олександр Медведєв - Танці утрьох

Старший слідчий карного розшуку Володимир Кононов, який тільки-но виконав блискучу комбінацію і вже смакував перемогу, бо збирався заматувати білого короля, швидко натис на кнопку годинника, що фіксував час супротивника.

Пельш розлючено обхопив чубату голову руками і заглиблено вивчав позиції. Ганебна капітуляція була неминуча. Безпристрасна, як сама механіка, стрілка шахового годинника торкнулася червоного до прапорця.

Кононов, безтурботно посвистуючи, демонстративно дивився по сторонах. Він наперед знав, якими будуть дії супротивника, тому поводився стримано.

У передпокої задзвонив телефон.

Кононов устав і підійшов до апарату, а Пельш залишився на місці пожинати плоди своєї геніальності.

«Кононов… Зрозумів, товаришу полковник… Слухаюся, товаришу полковник… Одну хвилину, візьму ручку…»

Він швидко обминув згорбленого супротивника і підійшов до секретера, узяв папір, ручку і повернувся до телефону.

«Записую… Як? С-и-л-і-н? Лева Гумильова? Та зрозумів… Усе, їду, товаришу…»

Повернувшись і зустрівшись з безневинним поглядом свого супротивника, Кононов цинічно вилаявся.

— Партію доведеться відкласти. Ні до кого, окрім мене, Жеглов не зміг дозвонитися.

— Що вдієш, — з удаваним розчаруванням простогнав Пельш, — робота-а-а. Але стосовно Олени, сподіваюся, договір залишиться дійсним? — скоромовкою запитав він.

— Та звичайно, ну й ловелас же ти. Я ще подзвоню, однак, гадаю, до десятої можеш мене не чекати. Чиста білизна сам знаєш де. Сметанка в холодильнику, — кинув Кононов, уже зав’язуючи шнурівки.

Пельш відповів йому гучним іржанням.

6 травня, 13.30

Михайло вів машину обережно, як партнерку в жагучому аргентинському танго — плавно і віртуозно обминав вибоїни, галантно пригальмовував перед «зебрами», на другу смугу не пхався, хоча набитий автобус з купою нав’ючених фазендейро перед ним давав максимум сорок, ну, може, сорок п’ять. Михайло, звичайно, міг натиснути на газ, міг без особливих проблем їхати по місту зі швидкістю за вісімдесят. Водив він просто чудово, так само добре, як і танцював, як умів подобатися жінкам — але навіщо летіти стрімголов, коли поспішати нема куди? Навіщо мчати, коли необхідно бути гранично зібраним, коли все потрібно як слід обміркувати й зважити. «Може, покурити»?

У пачці телімпалася остання цигарка. Усміхнувшись, він згадав, як Марина долучала його до таїни куріння за кермом, учила почувати себе так само розкуто, як і в ліжку. Йому було двадцять три, їй, мабуть, вісімнадцять. Вік жінки, такої як Марина, — завжди вісімнадцять. «Поводься природно, і все, — говорила вона, — більше не потрібно нічого. Твоя підсвідомість усе знає краще за тебе».

«Що ж знає вона зараз?» — розмірковував Михайло, спостерігаючи за рухом автобуса, що дратував не стільки повільністю, скільки ще позаторішнім брудом бортів.

Михайло, як і Марина, не терпів неохайності, сірості, застарілості.

«Що? Моторошність мовчання? Убивцю чи того, хто гірший за ката? Я полишив минуле нізвідкіля і їду в безвісне нікуди, мені страшно, але цигарка не тремтить у моїх руках, я поводжуся природно?»

Повернувши до себе дзеркальце, Михайло побачив дивну маску. Такі обличчя, мабуть, бувають у мерців, смертників і тих, хто півгодини тому втратив кохану жінку.

«Це скидається на збочення і нагадує поцілунок з дияволом і я, напевно, мав би ридати, битися в конвульсіях або врізатися в перший зустрічний КаМАЗ чи в смердючий зад того автобуса?»

Цигарка обпекла пальці. Підскочивши на каналізаційному люку, жигулі смикнулися вправо. Михайло, який геть-чисто забув про дорогу, зрозумів, що його некваплива їзда — звичайнісінький напад істерії, загнаний усередину, і якщо негайно не подзвонити в міліцію, то він розіб’ється, навіть якщо їхатиме на мінімальній швидкості.

Якийсь час він їхав, роззираючись по сторонах у пошуках телефону. Йому навіть удалося переконати себе в тому, що нікуди не вдасться додзвонитися з телефонних кабін, у яких вибите скло і розтрощені трубки.

Нарешті він зупинився, вийшов з машини і відзначив про себе, що в цьому місці ніколи раніше не був. Розрита бульдозером земля, котушки кабелю, непоказні дванадцятиповерхівки, бляшана коробка тролейбусної зупинки. Поблизу — нікого, і це головне, тому що майбутня розмова зовсім не узгоджувалася з присутністю на зупинці матері з дітлахами або чоловіка з газетою. У драмі нема місця мужикам з газетами.

Михайло зняв трубку, у глибині душі сподіваючись почути глухе мовчання або непролазний частокіл коротких гудків. Але автомат виявився справним.

За спиною заскрипіли гальма, хряснули дверцята, почувся тупіт. Михайло обернувся.

Великий РАФ припаркувався впритул із його Жигулями. Позаду машину блокували такі ж жигулі, на вигляд цивільні, але за кермом сидів чоловік з погонами. Шестеро інших, у незграбних бронежилетах кольору хакі, тримали Михайла під прицілом коротких автоматів. Облич не було видно під плетеними шапками з круглими прорізами для очей.

— На землю! Лягти на землю, руки за голову! — крикнув у мегафон з РАФа якийсь чолов’яга.

— Я… я не вбивця! — застогнав Михайло, звертаючись до найближчого з омонівців.

Оскільки підозрюваний у вбивстві Марини Рубиної Михайло Гретинський виявив при затримці непокору владі, його побили, одягли наручники і непритомного привезли до слідчого ізолятора.