Олександр Медведєв - Танці утрьох

6 травня, 14.12

Силіну я вірив. Хіба може такий бовдур бути причетним до вбивства?

Свідчення його дочки мене не цікавили. Сержанта я відправив за нею лише для того, щоб поговорити із Силіним наодинці.

— Ви були знайомі зі своєю сусідкою?

— Перепрошую?

Переляк і здивування в очах.

— Будь ласка, не хвилюйтеся.

— Та я не хвилююся. — він спробував посміхнутися. — Я тут двадцять років живу, однак близько нікого не знаю.

— Але ви зустрічалися з сусідкою в під’їзді, у ліфті, на автобусній зупинці?

— На зупинці? Що ви! Вона була не з тих, хто їздить у громадському транспорті.

Я неквапливо сьорбнув чаю і так само неквапливо поставив чашку на блюдце. Я ніби знову відчув запах смерті, швидкої Й легкої, п’ятсот метрів на секунду, одинадцять грамів.

— Ви сказали «була». Гадаєте, з нею щось сталося?

— Але ж ви самі сказали «була». Якби з нею усе було гаразд, ви б такого не говорили.

От і маєш. Не такий він уже і бовдур. Утім, я теж хороший. Зовсім за собою не стежу. Але все-таки дивно, на вигляд він такий незібраний — а тут на тобі.

При поганій грі залишається єдине — робити веселу міну. Я втупився в нього і кілька секунд пильно вдивлявся у блакить його очей.

— Даремно ви, громадянине Силін, відмовляєтеся. Дуже нерозумно. Ну подзвонили, ну розповіли нам про вбивство, чого лякатися. Розкажіть, як усе було. Слідчі розберуться.

Силін довгий час не відводив погляду. Схоже, він був набагато міцніший, ніж мені здалося на початку знайомства. Але через кілька секунд я зрозумів, що він перебуває у стані шоку. Нарешті сусід вичавив із себе:

— Убивство? Ви сказали — вбивство? Її убили? Хто?

— Саме це треба з’ясувати, — відповів я і полегшено зітхнув.

Або він блискучий актор — а таких мало навіть серед професіоналів — або, як я і думав, персона, що вплуталася в цю справу не по своїй волі. Щоб дати Силіну можливість оговтатися, я встав, набрав у чайник води і поставив його на плиту.

— Може, ви хочете їсти? У холодильнику котлети й борщ, — закудкудактав Силін.

— Не відмовлюся, — охоче погодився я.

Їсти не хотілося. Але ж треба було позбутися машкари офіційності, після того, як я вчинив тиск? Таким, як Силін, головне показати, що слідчі теж люди, які люблять поїсти, а іноді й випити, що у них є свої діти і свої домашні проблеми. Я іноді навіть одягаю обручку, якщо збираюся розчулити співрозмовника.

А поговорити із Силіним було вкрай необхідно.

Він міг знати щось важливе.

6 травня, 14.27

Поївши на диво смачних котлет і трохи розслабившись, я продовжив:

— Дмитре Євгеновичу, ви сказали, що бачили Рубіну зазвичай саму або із чепурним молодиком, найімовірніше її чоловіком. Дуже вас прошу, спробуйте пригадати, чи не з’являлася вона з ким-небудь іще?

— Перепрошую… Як ваше ім’я та по-батькові? Дуже незручно постійно «викати».

— Володимир Андрійович.

— Дуже приємно. Володимире Андрійовичу, я рідко звертаю увагу на сторонніх. Не ховатимусь, скажу відверто: ця жінка мені дуже подобалася — особливо її манера триматися, її постава, спокійний владний погляд і при цьому жодної зверхності, зарозумілості. Але, якби вам краще пояснити, спосіб мого життя не співвідноситься із сусідами і, ясна річ, я нічого не знаю про неї. Лише скажу, що з балкона часто бачив біля під’їзду нашого будинку різні іномарки. Кілька разів на елегантній машині приїзджала дівчина з незвичайним кольором волосся… Такий синювато-чорний… дуже ексцентричний…

— А чому ви вирішили, що Рубіної позбавлена зарозумілості й хамства?

— Два тижні тому, увечері, вона заходила до нас за аспірином.

— Цікаво.

— Вона дуже мило і винувато всміхалася, скаржилася на мігрень і взагалі справила на мене дуже приємне враження.

— Ви з нею ще спілкувалися?

— Ні, якось не доводилося.

Аж тут повернувся сержант. Він привів зухвалого вигляду акселератку — дочку Силіна. Разом з ними ввалилися до кімнати горбоносий літній чоловік у білому халаті і наш експерт Аваладзе.

Привітавшись із усіма, я відправив горбоносого (він виявився лікарем швидкої допомоги) і Аваладзе в квартиру Рубіної і наказав сержантові негайно знайти понятих, потому зиркнувши на Силіна, запитав:

— Дозволите поговорити з вашою дочкою наодинці?

— Будь ласка. Аню, слідчий хоче поставити тобі кілька запитань.

— Не заперечуєш? — запитав я.

— Та хоч мільйон. Ходімо.

Вона провела мене у свою кімнату,