Вікторія Беше - Як Римма потрапила до казки, Вікторія Беше

       Після довгої, виснажливої ночі Римма стояла перед Пані-Казкарем, зморена, але щаслива, що змогла обійти велику кількість віконечок, допомігши багатьом дітям позбутися кошмарів. Можливо, вона б із задоволенням вирушила в таку подорож ще раз, але цього разу з неї було досить — вона хотіла до мами, сумуючи за її ніжним голосом, теплотою рук.

— Я хочу повернутися додому, — прошепотіла вона, дивлячись на жінку в одязі кольору веселки.

Пані-Казкар злегка всміхнулася, від чого забриніли проліски в її волоссі, і відповіла:

— Ти пройшла шлях, що не кожному під силу. Але дорогу додому маєш знайти сама.

Римма кивнула. Її серце підказувало, що відповідь близько.

Відповідь не забарилася. Вона відчула легкий подих вітру на грудях і ніжне  тепло — це золота троянда, яку подарувала їй сова, намагалася сказати: «Риммо, не хвилюйся, я покажу тобі дорогу додому».

Римма дістала з пазухи золоту троянду. Її пелюстки тремтіли, стебло нахилилося, вказуючи золотими променями вдалечінь.

 — Бувайте, Пані-Казкарю, у вас було добре! — попрощалася з нею дівчинка, пішовши за променевою стежинкою, яка вела її поміж конваліями з пролісками, поміж деревами-велетнями і струмком, води якого несли і щастя, і смуток одночасно.

Римма довго йшла, поки не потрапила на луг, де цвіла барвиста трава, ходили рожеві фламінго, а в повітрі знову літали метелики, намалювавши у небі символічний ключ.

— Знову ключ! Мені потрібен носоріг! — зраділа дівчинка, радіючи, що Пані-Казкар дає їй підказки. — Дякую, добра пані, я вас ніколи не забуду!

— І я пам’ятатиму тебе завжди... — відповіла Пані-Казкар.

Римма знову подумала, що голос Пані-Казкаря  — мов пташиний спів.

Дівчинка пішла далі, у пошуках носорога. Першим, кого вона побачила, був білосніжний зайчик, можливо, той самий, якого вона вже зустрічала.

— Привіт, Риммо! — привітався з нею зайчик. — Шукаєш носорога?

— Привіт! Як ти дізнався?

Зайчик усміхнувся їй так щиро, що обличчя сховалося за великими зубами, і відповів:

— Ти знайдеш носорога біля річки.

Цього разу навіть носоріг був привітним. Він привітався з Риммою і без питань віддав їй ключ.

«Це йому сказала Пані-Казкар бути чемним?» — подумала дівчинка, тримаючи на долоні ключ. Він затремтів, засвітився теплим світлом — і все навколо почало танути, мов акварель на вологому папері.

Римма розплющила очі. Вона сиділа на гойдалці вдома в саду, тримаючи в руках рожеву троянду.

— Я вдома… — прошепотіла вона. — Але ж...

У її кишені щось легенько ворухнулося. Римма дістала кісточку з ледь помітним рожевим відтінком — подарунок від чарівниці, яка загубила паличку.

— Сонце сідає за обрій, потрібно поспішати! — дівчинка встала з гойдалки, зробила маленьку ямку в м’якій землі й, посадивши кісточку, усміхаючись, сказала:

— Нехай росте, якщо це правда.

Минув час. Одного ранку, коли повітря було напоєне весною, саме на тому місці, де посадила Римма кісточку, з’явилася тоненька гілочка. З кожним днем вона міцнішала, а згодом розквітла перша квітка ніжно-рожевого кольору. 

  — Сакура… — Римма з любов’ю дивилася на дерево, що ніжно гойдало свої пелюстки на вітрі.

«Це не був сон,— подумала вона. — Чи був?.. Але звідки тоді я взяла кісточку?..» 

І усміхнулася, бо дещо не потребує відповіді — воно просто живе в серці.

Кінець