Вікторія Беше - Як Римма потрапила до казки, Вікторія Беше

Казка для дітей віком від 5 років. Маленька дівчинка Римма часто почувається самотньою — її старші брат і сестра мають свої справи, а вона лишається осторонь. Та одного дня, гойдаючись у саду, Римма потрапляє у справжню казку. Ця казка — ніжна подорож маленької дівчинки до великої внутрішньої сили. Про справжню дружбу, добрі серця й віру в диво.

Римма

        Жили собі чоловік із жінкою, і було у них троє дітей: Данило, Варвара й Римма — наймолодша, довгоочікувана донечка. Данило з Варварою були однолітками, тому завжди трималися разом. Вони гралися вдвох, вигадували свої дорослі плани, а Римму кликали хіба що тримати ліхтарик, знайти загублену викрутку чи подати записничок для зазначення думок.

Римма ще не вміла читати, тому не знала, що там написано, але була впевнена — щось дуже важливе. Варвара завжди верещала, коли не могла знайти той записник.

«Знала б сестра, що записничок бере Данило з друзями — не дружила б із ним! — думала Римма, зітхаючи. — «І що вони там читають, що треба так реготати...»

      Часом їй було сумно. Вона гралася сама: з ведмедиком, малювала, співала сонечку й хмаркам, мріяла у саду, гойдаючись на гойдалці. Мріяти вона дуже любила! Ким тільки Римма не була у своїх думках: принцесою, чарівницею, навіть птахом, що щоночі прилітає до дітей і співає їм колискові.

       Одного разу вона гойдалася так високо, що здавалося — от-от доторкнеться до неба. І раптом сказала:

— Якби ж я могла потрапити до справжньої казки…

У ту ж мить сталося щось дивне. Листя на груші защебетало невідомою мовою, а вітер зашепотів:

— Риммо, заплющ очі, тримайся міцно… і вір.

Римма слухняно заплющила очі, уявляючи себе в казці.

Гойдалка хитнулась раз — і ще вище…

Двічі — і дужче…

А на третій — хоп! — і замість саду перед нею розкинувся луг, де цвіла барвиста трава, ходили рожеві фламінго, а в повітрі літали метелики. Сотні метеликів — і кожен світився яскравіше, ніж ліхтарики Данилка. Римма потрапила до казки.

— Привіт! — до неї підскочив білосніжний зайчик, пухнастий, як сама зима. — Ти Римма, так?

— Ти мене знаєш? — її бровки здивовано піднялися «домиком».

— Тебе тут усі знають! — засміявся зайчик і пострибав далі.

Римма озирнулася довкола, нібито перевіряючи, чи це все насправді. Біля річки зібралися звірі.

— Вітаю! — звернулася вона до оленя з золотими ріжками. — Ви мене знаєте?

— Вітаю тебе, Риммо! — відповів олень, трохи нахиливши голову. — Чи був важким твій шлях до казки?

— Мій шлях до казки?.. Не знаю, напевно, ні!

 — Яка вона мила! — до них підлетіла сова з золотою трояндою в дзьобі. — Візьми її, Риммо — вона покаже тобі дорогу...

— Дякую! — подякувала дівчинка і, поклонившись оленю, рушила далі. Римма підійшла до носорога, в якого замість рога був золотий ключ.

— Привіт! Від чого цей ключ? — поцікавилася вона.

— Не можу сказати, Риммо! — відповів носоріг, жуючи траву.

— Ви  не знаєте? — запитала вона пташок, що звили гніздо в нього на спині.

— Знаємо, — хором відповіли пташки, — але не скажемо!

— Ну й нехай! — зітхнула Римма, стискаючи троянду біля серця.

       Вона ступала ніжками по камінцях, аж раптом помітила один особливий — кольору веселки.

— А це що?

Тільки-но вона наступила на нього — бах! — небо спалахнуло всіма барвами, а хмари лагідно обійняли дівчинку й понесли.

Вона опинилася на іншій галявині. Тут росли конвалії з пролісками, а метелики танцювали у повітрі. Дівчинка рушила туди, де їх було найбільше — щось підказувало, що саме там на неї чекає відповідь. І справді — метелики здійнялися вгору, відкриваючи фігуру старенької жінки в одязі кольору веселки.

— Ласкаво просимо до казки, Риммо, — озвався її голос, мов пташиний спів.

— Вітаю! — щиро посміхнулася дівчинка, розглядаючи кольорове вбрання, вплетені в коси проліски й дерев’яний ліхтарик на поясі, в якому щось мерехтіло.

— Це фея сну, — жінка лагідно доторкнулася до ліхтарика. — Вдень вона спить у ньому, а вночі — навіює сни.

— Вона їх малює? — прошепотіла Римма, намагаючись заглянути всередину.Фея сну була крихітна, мов пелюстка весни, з прозорими крилами, як лід на вікні, та волоссям, з якого спадала вуаль до поясу, ховаючи маленький мішечок.

«Можливо, там вона зберігає сни…» — подумала дівчинка.

— А ти справді особлива, — мовила жінка, і разом із нею посміхнулося сонце. — Так, фея створює сни. Так, мішечок чарівний. Але ні — ти не можеш стати феєю сну. Ще ні.

— А коли? — запитала Римма, помітивши, як фея поворухнулась, і зорі на її сукні спалахнули.

— Значно пізніше, — відповіла жінка й дістала з кишені той самий веселковий камінь. — Але спершу… ти мусиш пройти випробування.

— Яке? — запитала Римма, та жінка лише загадково усміхнулася і зникла.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍