Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

Про останній пункт свого нехитрого плану Сергій сумнівався. Як можна стримано сприймати поцілунок Каті? А вона його сьогодні поцілує, може й всього вкриє смачними цьомками, в захваті від майбутньої подорожі. Цитаделі, кладовища, чинні та сплячі вулкани, каньйони й гори, церкви та старовинні міста Майя і все це приправлене потойбічною романтикою парадоксального свята, коли всі вдають з себе мерців і заздрять тим, хто відійшов в інший світ – Сергію подобалось, що в буклеті написано саме те, про що мріє Катя.

Все вийшло так, як Сергій і сподівався. Були й розширені очі, і захоплива посмішка, міцні до хрусту обійми та швидкі поцілунки, наче Катя хотіла встигнути поцілувати все його обличчя не пропустивши жодного острівця. Після піци, яку Катя принесла з собою, пили чай з цукерками. Від вина відмовилась:

– Вибач, Серьож, мені ще сьогодні на зміну. Треба ж працювати, щоб за квартиру платити, ну й взагалі.

Сергій відчував, що від поцілунків, обіймів та гарячого чаю в нього піднялась температура, реагував з запізненням:

– Працюєш? Вночі? Тобто де ти працюєш?

Катя дивлячись на його розгублене обличчя відповіла крізь сміх:

– Не в тому місці, що промайнуло у твоїх очах. В будинку людей похилого віку працюю. Доглядаю за старенькими. Та це не цікаво, розкажи краще ще раз, про нашу поїздку.

І Сергій став пригадуючи розповідь дівчини із турфірми вкотре розповідати Каті про їх майбутню поїздку. Про готель, про Мексиканську природу, а помітивши блискавки в її очах коли розповідав про карнавальні костюми, зупинився на цьому місті детальніше:

– Я вдягну класичний костюм трійку, з лацканами на яких будуть бусинки, та штучні квіти, а ти, ну тобто звісно вибереш сама, я просто …

– Та кажи вже, що мені одягнути?

– Ну, думаю тобі піде таке біле плаття вільного крою із простої матерії, такої знаєш як з мішковини, наче та обідраними рукавами, а на голові вінок з ромашки…

Сергій спохватився, що описує зображення зі своєї мапи мрій, глянув крадькома на дівчину. Вона, здається, була в захопленні, і продовжив трохи сміливіше:

– А на обличчі макіяж. У тебе абсолютно білий, а у мене знаєш таке, ну типу черепа. Кажуть там художники по цій справі спеціальні, малюють і не такі витребеньки.

Катя не в змозі вже сидіти на одному місці підбігла до нього охопила ззаду, притулилась губами до вух і стала гучно шепотіти:

– Це просто очуміти, це неймовірно. Ти такий, ну як же мені пощастило! Сьогодні розповім про все Сніжинці, вона й щелепу свою проковтне. Тільки треба домовитись з директоркою про відпустку, вона дуже сувора, їй всюди мусить бути порядок…

Катя казала ще щось, а Сергій з запізненням пробурмотів:

– Хто це Сніжинка? – в нього промайнуло невловиме відчуття, додав: – як називається будинок, де ти працюєш?

– Турбота, – Катя відповіла спочатку на друге питання, потім на перше. – Сніжинка - це я так називаю одну свою підопічну. Жіночка, не така вже й стара, але її паралізувало, вона майже не рухається.

Катя відпустила Сергія, сіла на свій стілець ковтнула чаю, продовжила:

– До речі, якщо ти не проти я ці троянди, – показала поглядом на букет, – подарую їй. Вона розповідала, що саме такі квіти їй раніше дарував син.

У Сергія відкрився рот, він хотів розстебнути верхній ґудзик, та виявилось, що його взагалі немає на сорочці.

– Але якщо ти проти, то звісно не буду! Та що це я вигадала, дійсно як таке мені в голову прийшло.

– Хто вона, тобто як прізвище цієї жінки? – Сергій одним ковтком допив чай і застиг з крупинками заварки на нижній губі.

– Кісмет. Дивне прізвище, ага? А чому ти запитуєш?

– Бо Кісмет, це і моє прізвище, а Сніжана Петрівна Кісмет, або ж як ти кажеш Сніжинка, це моя мати.