Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

Життя – дорога.

Пряма чи крива, веде догори чи вниз, стрілою чи серпантином. Поки рухаєшся, здається що твій шлях унікальний, що ти перший його торуєш. А може не здається? Може так воно і є? В одну воду двічі не увійдеш, тож кожен крок особистий, особливий.

Обираєш сам, чи начертаний напрямок вищими силами, яка різниця? Насправді не так важлива сама дорога. Важливіше попутник. І що раніше зустрічаєш того, хто підтримає тебе на крутих поворотах, порадить пришвидшитись чи пригальмувати в потрібний момент, тим швидше відчуєш насолоду від подорожі довжиною в життя.

Несправедливо, коли два серця вибивають один ритм, а остаточний акорд у кожного свій, як і фінал двох душ, що рухались земними дорогами разом.

Та чи в змозі ми, смертні судити про справедливість? Для нас справедливо те, що добре для однієї єдиної людини - для себе. А що коли, по-справжньому щасливий лиш той, хто вже перетнув фінішну стрічку? Тоді очікування іншого, того хто ще рухається своєю дорогою, мусить мати приємний, бентежливий присмак, адже там, з іншого боку буття не лише зустріч з рідною душею, а й пізнання чистої радості, не обмеженою умовностями.

Сергій їхав в трамваї без номера на захід і дивувався своїм думкам. Ніколи раніше в нього не виникало бажання розмірковувати про життя. Що там думати? Живи собі, насолоджуйся як вмієш, життям. Нащо дурним голову забивати?

А тут чи то хвилювання від близької, такої бажаної та неочікуваної зустрічі, чи підсвічені жовтуватим електричним світлом гранітні стовпи, що пришвидшувались за вікном навіювали на подібні роздуми.

Та думки, то був верхній шар приспаної мірним стукотом коліс свідомості. Нижчим, внутрішнім шаром проносились спогади…