Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

– О! Привіт, у нас гості? – на вході стояла Аріна. – Несподівано. Приємно бачить вас вдвох!

Аріна була вдягнена у свій звичний домашній одяг. Брючна піжама з рожевими ведмежатами. Та все ж щось змінилось. Погляд зосереджений, посмішка радісна, рухи цілеспрямовані. Звичайні для неї невизначеність та сонливість змінили бадьорість та впевненість.

– Я до останнього не вірила, що з моїх снів сюди може хтось потрапити. – Аріна підійшла до киплячого чайника, зняла з плити. – Катя мені каже, що ти приїдеш, а я не вірю. Як це, гість зі сну? А тут прокидаюсь, Сергій на нашій кухні. Дивина.

Вона розсміялась дзвінким дівчачим щасливим сміхом. Висміявшись налила всім чаю.

– Тобто я, Василина, Сніжинка для тебе це лиш сон? – здивувався Сергій.

– Ну так. Тут я справжня, а там лиш чекаю, коли прокинусь, розумієш?

– Не дуже, якщо чесно. Та я останнім часом взагалі багато що не розумію. Тому, не важливо.

– Інколи мені здається, що я справжня тут, – Аріна обвела рукою простір в кімнаті, – інколи, що там. Але там все якесь штучне. Там я знаю, те що не можу знати, що мені просто нізвідки дізнатись.

– Що ти маєш на увазі? – дивуючись, як дівчина доладно все розповідає, запитав Сергій.

– Ну от звідки мені знати, що ти вже кілька місяців не таксуєш, а просто втікаєш з дому? Чи що слідчий спалив будинок водійці, що збила Катю? Чи …

– Досить! – гучно сказав Сергій, і додав тихіше: – а ти тут зовсім інша. Але тактовності тобі б не завадило.

Аріна байдуже глянула на нього, стисла плечима. Досить то й досить. Адже сам хотів дізнатись.

– Серьож, не треба так реагувати, – сказала Катя, – а ти Аріна теж будь обережніша, не шокуй нашого гостя, своїми одкровеннями. Ще ранком він тебе бачив зовсім іншою. Тим більше йому вже час збиратись. Незабаром восьма година.

Всі троє перевели погляд на годинник, що висів на стіні. За десять хвилин восьма.

– Я думала ти залишишся тут, – ледь здивовано сказала Аріна.

– Я мушу, розумієш?

– У-у – Аріна відпила чаю, і з повним ротом заперечно захитала головою.

– Там мати, Сніжинка, там твоя мати. Вони просто не зможуть без мене. Не виживуть. Розумієш?

– Я розумію, що тобі добре тут. Поруч з Катею.

– Немає часу сперечатись. – Катя піднялась обійняла Сергія, постояла так кілька секунд. – Все любий. Прощавай. Йди.

Вона майже виштовхала його з квартири. Потім безсило сповзла на підлогу по дверях, погукала дівчину:

– Аріна, будь ласка, принеси мені сюди годинник.

Коли Аріна увійшла в передпокої, тримаючи у двох руках годинник, Катя попросила:

– Потримай, ще півтори хвилинки. Дев'яносто секунд він ще буде тут.

Катя сидячи на підлозі не відводила погляд з секундної стрілки. Аріна не відводила погляд з Катіного обличчя. Сльоза залоскотала щоку дівчині, та вона терпіла, не витирала, щоб Катя й далі мала змогу не відриваючись спостерігати за швидкоплинним часом.

Коли годинник показав рівно восьму, Катя видихнула:

– Ну от і все.

– У-у, – заперечила Аріна. – НЕ ВСЕ!

Пролунав вхідний дзвоник.

Кінець