Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

ІІІ

Невідомо яким дивом, та трамвай привіз Сергія безпосередньо до під'їзду. Взявшись за ручку вхідних дверей він вперше засумнівався. А чи не розігрують його? Бо все навкруги виглядало саме так, як вранці, коли він вийшов з дому. Та ж калюжа посеред доріжки, такі обшарпані лавки, зігнута огорожа.

Двері. Вхідні двері в під’їзд вранці були синіми. Їх пофарбували пів року тому. Зараз перед ним були зелені, з облущеною фарбою. Саме так вони виглядали до фарбування. Саме такими вони були, коли не стало Каті.

Підіймаючись на свій поверх, постійно думав, що скаже при зустрічі. Привіт? Я скучав? Не те, не те. Так можна розпочинати з тим, хто на пів години вискочив до найближчого продуктового. Тут треба щось інше. Як ти? Що нового? Знову не те, запитай ще як здоров’я!

Так нічого й не вирішивши стояв перед оббитими дерматином власними дверима і рвучко схопився за руків’я. Потім, повільно потягнувся до дзвінка. Раніше ніколи не дзвонив у власну квартиру. Дивне відчуття, від натискання кнопки дзвінка власної квартири, куди завжди входив користуючись власним ключем.

– Серьожа, заходь, – почув він голос зсередини.

Увійшов.

Катя стояла в передпокої у своєму халаті з ромбиками та вологим волоссям. Сергій дивився на неї не ворушачись, не кліпаючи, і здається навіть не дихаючи. Вона посміхалась своєю особливою, особистою посмішкою. Якийсь час вони так і стояли.

– Ну що ти, проходь, – сказала Катя і посмішка стали ширше.

Сергій спробував зробити крок - ноги закам’яніли, почав знімати черевики -  заплутався в килимкові. Катя вже не посміхалась, вона сміялась.

– Ти все такий же, – сказала вона, підбігла, обійняла.

Сергій охопив її за талію. Вдихнув волосся. На диво не відчув того запаху за яким так скучив. Саме зараз він зрозумів, що найбільше скучав за ароматом її волосся, а тут виявилось, аромат зник.

Катя дихала йому в самісіньке вухо. Голосно і пристрасно. Сильніше обійняла його. Він погладив її по спині. Пристрасть хвилею поглинула його. Під халатом не було одягнено нічого. Міцно до хрускоту в суглобах притиснув її до себе. Вона піддаючись, міцніше втиснулась, підплигнула, оповила його ногами. Сергій одним рухом розстібнув свої штани, задер її халат. Потужним рухом увійшов в неї. Та вже через три поштовхи спустошився.

Потім займались коханням в ліжку. Повільно, насолоджуюсь кожним моментом, заново вивчаючи та пригадуючи особливості тіла й вподобань один одного.

Настала мить коли наситились, втамували пристрасть і лежали переводячи подих. Катя прилинула до його грудей. Він мовчки дивився в стелю. Коли чекав на зустріч, тисячі питань роїлись в голові. А зараз лежав і не хотів нічого більше. Просто гладити її голову, слухати подих. Все інше не важливо.

Аж раптом увімкнувся телевізор, що стояв в кутку. Екраном знизу вгору, повільно поплив текст:

«Шановні гості. Тяжіння між світами втрачає свою силу. Найімовірніше це сталось через, те що значна кількість людей приїхала сюди на гостини, тим самим послабивши зв’язки між світами.

Відбулось щось на кшталт розриву троса, коли поступово одна за одною рвуться жилки, кожна окрема з яких не має значного впливу на міцність, та коли це відбувається масово трос обов’язково лопне.

Кожна зустріч - це така розірвана жилка в канаті, що з’єднує два світи.

Рівно о двадцятій усім гостям необхідно зайняти своє місце в трамваї.

Це буде останній рейс. Остання можливість повернутись у свій світ.

Не запізнюйтесь»

– Не багато ж нам дали часу! Отже, у нас не більше кількох годин – сказала Катя і тихенько додала – втім для більшості людей, такі години недосяжна мрія

– Я не хочу. Я не повернусь. Нащо? Мені тут добре. З тобою.

– І мені з тобою. Але ти мусиш. Там, від тебе, багато що залежить. Кілька людських доль. В тебе родина. Вони тебе чекають.

Сергій слухав і як завжди погоджувався з Катею. У ній завжди говорила раціональність. Справді, як мати без нього? Знову в будинок похилого віку? Навряд чи вона туди добровільно згодиться вдруге. А її згубна тяга до чарки, теж рано чи пізно накоїть лиха.

Василина з Аріною без нього теж не зможуть сплачувати за реабілітаційні процедури, ліки, та й взагалі як Василина зможе ходити на роботу з такою особливою дівчиною, якщо зі Сніжаною Петрівною щось трапиться?

– Треба підійматись, одягатись, – раптом сказала Катя, – бо я тут не сама мешкаю.

– А з ким? – Сергій відчув як запульсувало в скронях, піт виступив на спині.

– Тихіше, заспокойся. – Катя посміхаючись зазирнула йому в очі, – з однією нашою спільною знайомою.

– Тобто, як зі спільною? – запитав Сергій і не зміг приховати полегшений видих. – Здається, всі наші спільні знайомі ще живі. Ну я маю на увазі, вони в тому світі.

– Ти здивуєшся, – в її очах заграли вогники, – але це буде приємне здивування. Одягайся. Ходімо на кухню.

Поки закипав чайник, пролунали кроки з коридору. Сергію те шаркання здалось дуже знайомим. Він кожен день чує, як одна нога ступає легко і тихо, а інша ледь човгає долівкою. Так це ж…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍