Степан Дідик - Збірка оповідань, Степан Дідик

– Лікарю, мені страшно. Скажіть, це дуже боляче?

Який приємний, дивний голос. З моменту усвідомлення себе, кожен раз, коли лунав цей дивний голос, такий рідний і світлий, ставало тепло та млосно.

Цього разу тепла не відчувалось. Та все ж, було приємно. Слухав би й слухав.

– Ну що ви, дівчино – чужий хрипкий голос – ми давно вже аборт за серйозну операцію не вважаємо. Зуб вилікувати болючіше. І до речі дорожче. Я цими днями був у стоматолога…

З’явилось відчуття немов м’які бульбашки з шипами почали атакувати з усіх боків. Так відчувалось нервування.

Зазвичай це тривало недовго, після чого знову огортала невагомість і безтурботність. Та не цього разу.

В один момент всесвіт рухнув. Холод і жах розірвали все навкруги. Він відчув, що його тягнуть, викорчовують. Потім з холодною байдужістю ним ляснули об стерильний метал медичної місткості. Він наче роздвоївся, відчував як розплескується на дні та спостерігає з висоти.

Коли знову став цілісним, виявив себе розпластаним по стелі. Помітив чоловіка в білому халаті, що мив руки. Поруч лежала вона. Дивились саме в ту металеву миску, з чимось що вібрує, несформованим і каламутним. На подушку капають краплі. Піт? Сльози?

Нестримно захотілось кинутись до неї, знову стати єдиним. Проте ілюзорна грань утримала. Потім ця грань стала відчуватись майже фізично, гірчити.

– Ось і все дівчино. П’ять хвилин і ви знову вільні, – грань набула свинцевого відтінку. – Зараз увімкну вентилятор. Після подібних процедур повітря чомусь стає густим …

Його розтягнуло, закрутило в спіраль, потягло в гофрований тунель, виплюнуло.

Коли світ знову набув стійкості, зрозумів що парить в повітрі. Навкруги гудить і скрипить, сигналять і верещать автомобілі, сновигають люди. Нескінченні алюмінієві струни несуть через кігтики птиць думки, слова, відчуття.

А ще побачив, хоча скоріше усвідомив, таких як він - невагомих, прозорих, безтілесних.

Поспостерігав за однією такою сутністю, витягнутою і викривленою зверху, побачив як та плентається через трасу, її прорізають автомобілі, вона ж вкривається брижами, а у деяких машин вмикаються склоочисники. Сутність та, дійшла до бордюру, розпрямилась, озирнулась і попленталась назад через нескінченний автомобільний потік.

Звідкись йому відомо, тут вчора сталась аварія - загинув старий чоловік.

А ось ще один безтілесний. Цей наче шар. Активний і напрочуд швидкий. Мчить притиснувшись до землі та в грайливому стрибку вскакує в зграю голубів. Голубі його не помічають. Шар якусь мить лежить калюжею на тротуарі, і ось уже мчить за велосипедистом, а через секунду нарізає круги навколо смітника.

… Це вночі затонув в каналізації цуцик, що упав у відчинений люк.

Він відчув, що його кудись тягне. Проте не так, як з палати. Тоді була зовнішня тяга. Зараз тягне сильніше, щось штовхає зсередини. Він летить вгору в одне, із безлічі вікон багатоповерхівки.

Пропливає у віконну шпарину, просочується через щільну штору. Застигає.

В кімнаті напівтемрява. В кутку великий старовинний годинник веде свій відлік: цин-цон, цин-цон. Посеред кімнати ліжко. На ліжку двоє сплелись в нерозбірливий вузол. Під ними стогне ліжко, в годинниковому ритмі: ууу-цин, ууу-цон, ууу-цин…

Дихання почастішало, рухи прискорились, годинник вже не поспіває, ууу-ууу-цин, ууу-ууу-цон, ууу… Він відчув, що його всмоктує в самий епіцентр пристрасної метушні. Наступної миті, стало тепло, навіть гаряче і слизове. Він зрозумів, що вже не безтілесний, вкритий крихкою, тимчасовою оболонкою, що нестримно кудись прагне.

Навкруги, зверху і знизу, попереду і позаду, з боків в ошалілому темпі неслись такі ж несамовито націлені. Азарт перегонів і нестримне бажання перемоги змушують рухатись швидше, оминати, розштовхувати інших. Ось потік втратив щільність, порідшав, розчинився.

Випередивши всіх, прискорений інерцією він прориває гнучку і пружну перешкоду. Зависає в тягучій нестабільності, а потім одночасно вибухає і стискається, відчуває цілісність і причетність.

Він вперше чує голос, за яким сумував завжди.

– Цього разу у нас все вийде… Я знаю… Назвемо його Андрійко!