Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

ІІ

Життя – дорога.

Пряма чи крива, веде тебе вгору чи донизу, стрілою чи серпантином. Поки рухаєшся, здається що твій шлях унікальний, що ти перший його торуєш. А може не здається? Може так воно і є? В одну воду двічі не увійдеш, тож кожен крок особистий, особливий.

Обираєш сам, чи начертаний напрямок вищими силами, яка різниця? Насправді не так важлива сама дорога. Важливіше попутник. І чим раніше зустрічаєш того, хто підтримає тебе на крутих поворотах, порадить збавити чи додати швидкості в потрібний момент, тим швидше відчуєш насолоду від подорожі довжиною в життя.

Несправедливо, коли два серця вибивають один ритм, а остаточний акорд у кожного свій, як і фінал у душ, що рухались земними дорогами разом.

Та чи в змозі ми, смертні, судити про справедливість? Для нас справедливо те, що добре для однієї єдиної людини - для себе. А що коли, по-справжньому щасливий лиш той, хто вже перетнув фінішну стрічку? Тоді очікування іншого, хто ще рухається своєю дорогою, мусять мати приємний, зворушливий присмак, адже там, з іншого боку буття, не лише зустріч з рідною душею, а і пізнання чистої радості, не обмеженою умовностями.

Сергій їхав в трамваї без номера на захід, спостерігаючи у вікно як жовтуватого кольору смуги від електричного освітлення змінюються темрявою. Перед очима пропливали події останніх двох років життя.

Трамвай виїхав на добре освітлену ділянку. Пасажири на синіх велюрових сидіннях не помічали один одного.

Перша зустріч з Катею, коли серце впало, ноги відмовились зробити наступний крок. Погляд, від якого перехопило дихання. Знайомство. Побачення. Квіти, обійми. Солодке хвилювання.

Трамвай проїздив між двома освітленими колами, в салоні напівтемрява, виблискують жовті поручні. Перша сварка, навіть не сварка, а нерозуміння. Катя дізналась, що він, рідний син, віддав свою матір в будинок людей похилого віку. То був найдовший тиждень, коли вона мовчала, ігнорувала його, розмірковувала як бути. Змирилась. А може не змирилась, а здогадалась, що поруч з нею він зміниться? І він змінився.

У трамвайні віконця ллється світло суцільною смугою. Яскраве, не розібрати, що ззовні, натомість чітко видно всередині, кожен візерунок на металевій підлозі, кожне з’єднання в пластиковій обшивці стін.

Справжній смак до життя, жагу, Сергій відчув тільки одружившись з Катею. До цього він, наче і не жив. Готувавсь до життя, сподівавсь, чекав коли кокон надтрісне і дасть йому змогу розправити крила. Рідна мати, що вилікувалась, кохана дружина, що кохає тебе, улюблена робота, власний дім, сподівання, натхнення, плани…

Тунель. Довгий, нескінченний. Фари не можуть впоратись, не до снаги їм прорідити густу, суцільну темряву. Хід сповільнився, нейтральна швидкість, інерція.

Не стало Каті. Зник сенс. Зупинився годинник. Час плине не годинами, не днями й ночами, а від поминок до поминок.

Десь далеко, з’явилась світла пляма. Вихід з тунелю?

Василина з’явилась в житті, наче нізвідки. Увійшла з дочкою у квартиру, в долю. Стосунки зав’язались природно, без хвилювань, міцно. Не потрібно було склеювати дві самотності, вони з’єднались як дві браковані деталі, що компенсують неповноцінність одна одної. Як два елементи пазла, що підходять один до одного геометрично, хоч і з різних наборів.

То був не вихід з тунелю, то світився ліхтар над вхідними дверима в під’їзд.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍