Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

Поворот

Кожен крок Сергію давався надто тяжко. Він йшов на ешафот. Страту було назначено на сьому вечора. Добровільно йти було самогубством, спізнитись - неможливо.

Катерина зателефонувала зранку і сказала не привітавшись:

– Сьогодні о дев’ятнадцятій чекаю тебе.

Дізнавшись, що мати Сергія в будинку людей похилого віку, Катя сказала, що не може прийняти такий подарунок, як ці путівки до Мексики. І взагалі, їй треба подумати, а йому, Сергію краще піти. Після категоричного тону, яким це було сказано Сергію нічого не залишалось, як похнюпившись піти.

Тиждень намагався якось владнати те, що тільки починалось. Стосунки зламались на найсолодшому етапі визрівання, коли з’явились перші паростки, такі збудливі у своїй незахищеності. На дзвінки або не відповідала, або коротко казала: «не зараз». При зустрічі просто хитала головою: «не зараз».

Аж ось зателефонувала. Призначила час зустрічі, на якій скаже Сергію, щоб забирався під три чорти, і забув її номер телефону. Що ще вона може сказати, після того, як дізналась, що він рідну матір випер в будинок людей похилого віку, з власної квартири?

Звісно, мати сама наполягала, що їй треба з’їхати, аби не заважати сину влаштовувати власне життя. Він заперечував, та якось мляво. Та й що йому було робити, розірватись? Інститут вимагає багато часу, на догляд за майже нерухливою матір’ю немає часу, на сиділку грошей.

Нема грошей? А на Мексику знайшов - саме так відреагує Катя, якщо він встигне виправдатись. Та й про те, що він зовсім рідко ходить провідувати матір їй теж відомо. Отже, залишається лиш смиренно прийняти свій вирок.

– Заходь Серьожа, відчинено. – Пролунало із квартири, коли він натиснув кнопку дзвінка.

Катя сиділа в залі, в кріслі, одягнута в домашній халат з фіолетовими квадратиками, і капці. Волосся щойно вимите, мокре. Сергій присів на краєчок дивана не маючи рішучості відірвати погляд від сірого капця, що гойдався на Катиних пальцях.

– Я все вирішила. – М’язи й без того напруженого Сергія витончились в струну. – Ми мусимо одружитись.

– Ой! – вирвалось у Сергія.

Він обм’якнув, сповз на підлогу.

Катя похитала головою, без тіні посмішки та продовжила:

– Сніжані Петрівні потрібен постійний догляд. Ми вдвох впораємося. Тобі доведеться залишити інститут. На рік візьмеш академку, а там буде видно. Влаштуєшся на роботу. Я переведусь на заочне. Треба придбати інвалідне крісло, треба у квартирі все переробити під потреби людини з обмеженими можливостями. Ну там поручні вздовж стін, спеціальну туалетну кімнату…

Сергій слухав як Катя розповідала і дивувався, як йому самому це все не спало на думку. Виявляється, не так вже й складно. Взагалі, після слів про одруження, він вже нічого не боявся. Немає в житті таких перепон, що не можна вирішити. Майже.

– А гроші? – несподівано почув Сергій власний голос і пояснив: – Я маю на увазі переобладнання квартири вже зараз треба робити, а з грошима в мене зараз складно. Розумієш…

– Розумію. Здаси путівки. Всю суму не повернуть звісно, на жаль, та на перший час вистачить, а там щось придумаємо. – Видно було що й це питання Катя вже вирішила.

– Але це ж мрія. Твоя мрія, Катя.

– Мрііія, – саркастично протягнула дівчина. – Знаєш, що таке справжня мрія? Та звідки тобі.

І Катя розповіла про своє дитинство в дитячому будинку. Батьків не пам’ятала. В дитбудинку їй нічого не казали хто її мама і тато. Тож дівчина з роками прийшла до висновку, що ті були нікчеми. Та одного разу, жіночка з санітарного персоналу розповіла, що Катю принесли пожежники. Тато і мама загинули під час пожежі, а малесеньку дівчинку вони відгородили від полум’я і чаду живим склепінням. Пожежники врятували тільки дитину.

Не зрозуміло, чи правду розповіла та жінка. Тим більше, що про неї ходили чутки, ніби вона не в собі й взагалі клептоманка. А Катя з того часу стала бачити сни, в яких згоряли всі її знайомі. Але не в муках і стражданнях, а спокійно, наче це було так буденно, як причесатись.

– Зі снами я навчилась співіснувати. Це виявилось не так вже й складно, якщо поставить біля себе склянку води, то щойно бачиш вогонь, рука з часом сама тягнеться до склянки. Отак і гасила ці пожежі. Але з часом, зі сну той вогонь перейшов в реальність.

– Це як? Ти хочеш сказати… – почав казати Сергій, але Катя не дала завершить думку.

– Ні-ні, – захитала вона головою. – Я почала бачити вогонь в кожній людині. Ну не знаю як пояснити. Наприклад, я бачу коли в людині вогонь майже згас. Людина ходить, займається справами, а я бачу, що їй вже залишилось жити зовсім небагато. І це не залежить від віку чи від стану здоров’я. От візьмемо твою матір. Наче вся сива, не ходить, а вогонь в ній жадібний, хоч і полум’я зовсім маленьке. Та якщо дати тому вогнику добре живлення, то Сніжана Петрівна ще здивує нас усіх, от побачиш. Оце справжня МРІЯ. Мама, яка поруч, яка перемагає хворобу, яку ти підтримуєш в її складні часи, як все це можна порівнювати з поїздкою в якусь там Мексику. Яке свято, коли мама на лікарняному ліжку?

– Добре, Катя, я зрозумів. Я поганий син, і взагалі покидьок. Досить, прошу. Але тут є і твоя провина. Якщо вже ми про весілля заговорили, то мушу зізнатись, що я тільки й думав, як тобі догодити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍