Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

Підготовка

Іржавий навісний замок пружинисте відкинув дужку. Сергій не очікував такої спритності від старого охоронця, і сіпнувся. 

Свій гараж в кооперативі «Західний» він не любив. Машина «сімка» або ВАЗ 2107 стояла та припадала пилюкою. Після смерті батька на ній ніхто не їздив. Батько майже все життя пропрацював на СТО, ремонтував чужі автомобілі, його називали «Саня золотая ручка», бо міг полагодити будь-яку несправність. Всі клієнти намагались потрапити саме до нього. Власник СТО часто дорікав тому, що не втюхує клієнтам нові запчастини, та ніколи не сварився по-справжньому, бо Олександр Сергійович був такою собі рекламою закладу.

Батько Сергія любив автомобілі, та собі не міг дозволити такої розкоші, бо лікувати йому подобалось більше ніж заробляти. Якби не Геннадій Васильович - власник служби таксі «Рисак», що розміщувалось поруч з СТО, ніколи б в Олександра Сергійовича не було б своєї машини.

– Саня, ти стільки машин мені витягнув, буквального з того світу, після моїх рисаків, що я тобі не знаю як і дякувати! – сказав одного разу він після чергової стопки коньяку, який приніс з собою напередодні Дня Чорнобильської трагедії.

– Та про що ти? Я ж не за так, ти завжди платиш за роботу, – здивовано підняв брови Олександр Сергійович.

– До тебе з тих грошей скільки, третя частина доходить? – і не чекаючи відповіді махнув рукою, – ще й бухгалтерія утримає податки, то-то, сьо-то. Коротше ось!

Коли стіл перестав тремтіти від гучного удару міцної долоні, Олександр Сергійович побачив на столі ключі від автомобіля. Спочатку не зрозумів. А коли зрозумів і хотів заперечити, то не зміг, бо пролунав тост за тих хто залишився ТАМ. Це був обов’язковий поминальний тост, для всіх ліквідаторів страшної Чорнобильської трагедії, і пити таку чарку слід було мовчки.

Помер батько, як і жив тихо і не привертаючи до себе увагу. Ввечері під час перегляду телевізора, роковий згусток, що потім назвуть тромбом, закоркував один із клапанів беушного мотора.

Сергій оглянув гараж. На полицях, зроблених батьком власноруч зберігався різний скарб автомеханіка, від викрутки до лобового скла. На стінах висіли електроінструменти в поліетилені.

Прооравши пальцем пилюку на даху автомобіля Сергій побачив як на нього з тонованого скла дивиться невисокий хлопець з головою насадженою просто на широкі плечі - без шиї. А ніс з великими ніздрями підкреслює схожість обличчя з грушею, до того ж червивою. А щоб схожість була абсолютною, волосся не росло довше міліметру, а вуха з усіх сил притискались до черепа.

Він обійшов машину роздивляючись і погляд зачепився за щось довгасте, чорне, чому тут було не місце. Тубус стояв, притулившись до стіни, між комплектом шин і зігнутим капотом.

Розкрив, дістав ватман, розгорнув… і завмер. На нього дивилась Катя.

Шкільний психолог, до якого Сергій потрапив за порадою свого класного керівника, через апатичність після смерті батька, порадив запрограмувати своє майбутнє. Найкращим методом, за такого програмування психолог вважав візуалізацію, тож Сергій мав зобразити яким бачить своє майбутнє життя. Восьмикласник підійшов до завдання з усією старанністю, та єдине що з’явилось на папері це серденько, в якому ліворуч Панночка з фільму «Вій», а праворуч він - Сергій.

На більше в Сергія забракло уяви. Серденько наїжачилось променями, які мали б врізатись в хмаринки з різними приємностями, як то відпочинок на морі, діточки та квіточки, але всі лінії прагнули в нікуди.

Зі ступору його вивів стукіт у ворота гаража та оклик:

– Господар, дома? Ну тобто тут, в гаражі?

У відчинену стулку заглядав чоловік в червоній шапочці на круглому вгодованому обличчі та чорному дутику. Його швидкі зірниці пробіглись колом помічаючи всі дрібниці та зупинились на радіаторі сімки.

– Ну, і ця машина по вашому, коштує дві з половиною ує? – сказав чоловік і тільки потім поглянув на Сергія.

– Доброго дня – сказав Сергій – я власне…

– Привіт! – перебив його гість. – Хлопче, ну ти розумієш що це й близько не та ціна?

Сергій хотів заперечити, бо половину цієї ночі він провів на різноманітних сайтах з купівлі-продажу автомобілів, і коли розмістив своє повідомлення про продаж, то ціну виставив нижче за подібні пропозиції.

Другу половину ночі, а точніше першу, Сергій блукав по сайтах туристичних агентств і вияснив, що для поїздки на свято мерців до Мексики вдвох, треба дві з половиною тисячі доларів.

– Мені потрібна саме така сума. – сказав Сергій твердо.

– Ну. Потрібна… – передражнив Сергія, чоловік в шапочці. – Максимум дві! І то тільки тому, що бачу, ти нормальний пацан. Погоджуйся, ну.

– Але ж, ну… – Сергій теж заразився паразитом нукання. – Мені не вистачить. Я спланував вже все. Ну не можу я зменшити.

– Що ж з тобою робити? – чоловік здвинув шапку на очі та почухав потилицю. – Ну, гаразд, хай буде дві з половиною, але тоді я дещо візьму в тебе з гаража бонусом.

Через кілька хвилин машина забита крамом під маківку з півоберту завелась і виїхала з гаража, серед якого стояв Сергій в одній руці тримаючи двадцять п’ять стодоларових банкнот, в іншій, мапу бажань. Протяг котив тубус доки той не стукнувся об понівечений капот. Луна від удару довго гуляла пустим гаражем.

Взагалі день видавався вдалим, в турфірмі виявився необхідний тур в наявності, ще й знижку зробили у двадцять відсотків. Сергій стояв біля під’їзду Катерини та чекав коли вона повернеться з університету. В руках тримав троянди, цукерки та вино. В кишені конверт з квитками та програмою майбутнього десятиденного туру до Мексики на святкування дня мертвих. El dia de muertos. Так! Саме так сказала Катя, звучить це свято Мексиканською. Сергій смакував незнайомі слова:

еl, як же розширяться її ті очі, коли побачать білети;

dia, потім з’явиться посмішка, обов’язково має бути посмішка;

de, обійми, не обов’язково, та скоріш за все;

muertos, поцілунок треба сприйняти стримано.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍