Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

Сергій відчув, що в нього від раптового і кращого за найсміливіші сподівання повороту подій, спазматично стисло горло.

– Кхм, так. – Сказав і дрібко затрусив головою. 

Вони випали з гамірного та метушливого приміщення у прохолодну осінню тишу вечора. Машини наче вимкнули звук своїх моторів, а ледь пожовклі листки раптом передумали падати й завмерли. Сергій все думав, як йому дізнатись що саме про нього розповів Кірюха, чому Катя так загадково посміхалась. Ну не міг же Кірюха, розказати їй про той випадок на першому курсі. Чи міг? Та він і сам до пуття нічого не знає. Хіба зі слів Лєнки, а що саме вона розповіла, невідомо, та ще місяць потім всі друзі ховали посмішки вітаючись з ним.

Вони, Сергій, Кірюха і Стьопка, якого відрахували на другому курсі, пробрались тоді в дівочий гуртожиток. В кімнаті, де жила подруга Кірюхи проживали ще дві дівчини. Сергій по секрету зізнався хлопцям, що в нього з дівчатами ще нічого не було. От ті й вирішили допомогти. Випили кілька пляшок вина, а потім Кірюха зі Стьопкою сміючись, вийшли з кімнати обнявши за талію дівчат. Виходячи Кірюха погасив світло. Сергій не очікувавши такої підстави підхопився та в незнайомому приміщенні довго шукав вимикач. Коли знайшов і увімкнув світло. Ірина, дівчина що залишилась з Сергієм напівлежала в ліжку в розчахнутому халаті, з під якого розпливались наче холодець ляшки, а коричневі соски дивились в різні боки як зіниці косоокого. Сергій тоді вискочив з кімнати обізвавши друзів дебілами.

– Ти наче хотіла послухати ту пісню? – запитав Сергій зовсім не те що його насправді цікавило. – А щойно вони заграли ми пішли. Передумала?

– Обіцяли зіграти реквієм, Моцарта. А зіграли іншу тему. Не люблю коли брешуть.

– Може вони й самі не знали? Чи ведучий щось наплутав.

– Неважливо. Не знаєте чию музику граєте - все одно брешете. Собі. Ведучий не те сказав, перепросіть. А так виходить піпл тупий, проковтне. Так вони поки ще ніхто, а чого чекати, якщо зазірковіють?

– А тобі крім Моцарта більш нічого не подобається?

– Та не в тому річ. Реквієм, взагалі це коли вже всьо. Фініта ля комедія. Ну тобто, скінчилось життя, гарний був чоловік, та вже не буде. Розумієш, тут важливий настрій. Я і налаштувалась на фінальну тему. А вони візьми й почни іншу композицію. Це був Сен Санс, танок смерті.

– Так наче одна тематика, цілком підходить до твого налаштування.

– Не скажи. Від смерті до реквієму ще дожити, хм, треба. Тим більш це тема танцю, а не самої смерті. Тут ще не відомо, кого вона в партнери візьме. Вона, дама перебірлива, скажу тобі. – Сказала Катя і потягнула за руку Сергія на другий бік вулиці, хоч поруч ані пішохідного, ані світлофору не було.

– Ніколи не думав, що буду про смерть… – сказав, а «на першому побаченні» подумав Сергій, – з дівчиною розмовляти.

– Найбезпечніша тема. Нам туди. – Катя показала у двір багатоповерхівок, де вже наступила повноцінна темрява, а вікна світились лиш на верхньому поверху, та слабо підсвічувало підвальне віконце.

– Безпечна? – вичавив з себе Сергію мліючи від того, що Катя взяла його за лікоть у темряві.

– Ну так, – весело відповіла вона, – про все можна поспорити, не зійтись в поглядах, а тут ніхто нічого не знає. Тож можна фантазувати, що завгодно. Знаєш яке свято найвеселіше? El dia de muertos – святкування дня мерців в Мексиці. Місцеві там відтягуються на повну, і жодних конфліктів, бо всі шанують померлих, тому повна атмосфера єдності.

– Ти була в Мексиці? – запитав Сергій, а сам думав, що вже час прощального поцілунку, та, як на зло, заклякла шия.

– Ні, ну що ти. Бачила передачу. А хотілось би, звісно. Та відчуваю, що не в цьому житті, на жаль відчуття мене ніколи не підводить. – Вона вивільнила долоню і провела нею по руці Сергія, на мить торкнувшись його пальців. – Nos vemos, зустрінемось!