Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Я так не вважав, та вирішив не сперечатися. І тільки спитав:

- Чому ж вони пустили нас?

Брат невесело всміхнувся. 

- Бо наш староста не пусте місце, - мовив він, а потім додав стиха. - А ще й тому що брамарі мають своє з того.

- То ти їм заплатив? - вирвалося у меня.

- Стули нарешті свою пельку! Тихіше! Чи ти хочеш щоб нас за теє схопили? Дякую, брате, та мені до застінок щось не кортить потрапити!

Родосвіт вилаяв мене майже пошепки, та мене все більше трухало. Я не знав чи то через холод, через думки про застінок, через презирливий погляд брата, або через те що старий Ванів стікав кров’ю десь там, і я не міг нічим йому допомогти.

Ми швидко минули крихітний Білий міст, а за ним - трохи більший і ширший Залізний міст. Дві невеличкі річки що опоясували центр міста вкрилися суцільною кригою. Де-не-де на льоду вгадувалися обриси рибал: ті пробили дірки скрізь товщу скла із води і навіть щось вловили. Брат лише похитав головою і хекнув щось собі під носа і ми попростували далі.

Нарешті ми ступили до величної площі, з іншого боку якої вже вимальовувався княжий палац. Проте на відкритому просторі негода знову взялася за нас. Я зіщулився від вітру, що накинувся на нас наче голодний пес на кістку, і молив тільки аби ми якомога швидше дісталися кінця площі. До того ж злива без упину тиціла льодяною водою нам у пики, тож майже нічого не було видно. Але щойно ми наблизилися, княжі палати стало краще видно. Пусті вікна, забиті рештками меблів й ганчір’ям. Муругі стіні у патьоках змерзлого бруду. Столиця, еге ж.

Мені згадалися пишний аромат квітучих лип і густа тінь буків на головній алеї міста влітку. А під тінню стелилася м’яка трава, на якій було так гарно спочивати у полудень, коли сонце саме несамовито палить. І коли ставало так гаряче, що аж голову пекло, всі бігли до річки. Шувбось у воду! Добре. 

А зараз буки стояли голі і здавалися мені хворими, занедбаними. Скільки б я не відводив погляд, все одно помітив як рясно гойдалися на них тіла. Спотворені негодою знівечені тулуби здавалися здалеку величезними бурульками: на грудях у кожного мерця висіла табличка із написом, та я тих слів не впізнав. Я спитав брата що там написано, він відповів лише: “крадії й зрадники”. Того вистачило щоб я відвернувся і ніяково закрокував далі по зледенілій бруківці, намагаючись не відстати від Родосвіта. 

Нас вкотре зупинили майже перед самим палацом - цілий загін вартових, ледь не посинілих від шаленої негоди. Вони тільки глянули папери й пропустили нас. Ми ступали далі і тут я тримав голову низько-низько - не волів вляпатися в чергову халепу. 

Проте погляд сам впав на ворота праворуч від князівських палат. Кам’яні стіни з товстими стовпами, пишне оздоблення, міцні брами, Храм Священного Вогню виглядав краще за сам княжий палац. До того ж то була єдина на всю площу будівля, з якої доносилися ознаки життя та де палав вогонь. Та нам не впало б на думку погрітися коло нього, бо то був темний вогонь.

Один із огрядних святців у пишному зеленому балахоні саме підхопив смолоскипа, підпалив його із вогнища у величезній чаші і поніс за храм.

- Палять тіла, - погнівався брат. Він підніс руку до грудей, наче щось шукаючи. Намацав під горлом медальйона й сховав за свиткою. Оглянувся на мене, і я зробив те саме. Металевий дотик амулета у вигляді ростучого місяця схолодив шкіру.

Я уважно роздивлявся навколо, як вчив брат, не піднімаючи голови. Вози перед чималим фасадом, що я спершу прийняв за поклажі з одягом та їжею, мали насправді зовсім інший вміст. То були тіла людей. Вози заїжджали до храмової землі повні, а виходили вже порожні. За новою порцією тіл.

- Хто помер від хворі якої, палять разом із домівкою. Та й з челяддю. Бояться поширення зарази. А хто з голоду двинув коней, - продовжував Родосвіт, - такими возами збирають по вулицях та й палять десь, а рештки закопують за містом.

- Звідки ти це знаєш? - не втримав я здивування і перевів погляд на брата. Його погляд виявився красномовнішим за будь яку відповідь. Але згодом він таки додав:

- Священний Вогонь вчить покорі, - брат не приховав глузливого тону в голосі. - Не вперше мені бачити цей вогонь. Недобрий й темний. 

На вигляд той вогонь скидався на самий звичайнісінький, такий що можна знайти у будь-якій ватрі, але я вже знав, що він зовсім не гріє і майже не світить на відстані, лише спалює все вщент. Через те і звуть його темним. 

Та на відміну від брата, я вперше бачив той темний вогонь так зблизька. У Кадничах, звісно, вже знесли поклонне місце де ми славили Ір’є, володарів землі та неба, але ніхто б не став зводити заради крихітного селища справжній храм. Інша справа - столиця. 

Я підвів очі до княжих палат. Й застиг на місці, мало не упершись лобом у піший загін височенних вояк у дивовижному вбранні. Їх було одинадцять. Вони ступали тихо, і хоча злива їх добряче поливала, вона здається анітрохи не заважала їм. Ті рушили вперед, розрізаючи собою дощову стіну, наче маселко ножем.