Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Брамар оглянув бумагу і кликнув одного із своїх хлопців:

- Власе, принеси мою печатку! - а потім вже до нас. - Ходімо до тепла. 

У невеличкому покою не було майже нічого зайвого. Крихітна ватра як могла зігрівала повітря, брамарі по черзі ходили грітися до неї. Наразі один із них як раз вмостився біля вогню і сьорбав окріп. Я принюхався: у воді заварили шавлію та брусницю. Батько теж так робив коли я хворів.

Вузол у животі заворушився і на мить повітрю у легенях стало тісно. Та це минулося. Як завжди.

Мірош попростував до свого столу, відклав у сторону бумаги, долучився до нашого паперу. 

Нарешті принесли печатку, пан брамар добряче хекнув на неї, нагрів ту над вогнем, додав кілька каракуль до документу й скріпив печаткою. Вона алою плямою засяяла на бумазі. Родосвіт вклонився і забрав перепустку.

- Дякую, пане Звадов.

- Повертайтесь як завершите зі справами, мої люди проводять вас до Ваніва. Він і мій друг також.

Брамар повернувся до інших стражів. А ми вийшли із тепла до наших саней. Воза вже поставили під наметом, кобилу розпрягли, налили їй трохи води і дали шмат сіна. Така щедрість, неначе пан Звадов дійсно був другом Ваніва. Нажаль, то була уся наша велика вдача того дня.

Я кинувся перевіряти речі. Заховав стареньку скриньку з травами за пазухою, пошерудив по кишенях, заглянув до воза.

- Здається, загубив рукавиці, - мовив ледве чутно, та мене усе одно почули.

- Твоя біда, Бестуже, - байдуже мовив брат. - тобі було велено сховатися і не лізти до бійки. Чи може ти в нас великий вояка? Або моцний чарівник? Е ні, лише хлоп що не може ножа у руці втримати. Тож скажи мені, нащо ти поліз до вовків хоча тебе про те не просили? 

Я мовчав, а він витягнув з кишені і віддав кобилиці останнє яблуко та взяв її під вуздечку. 

- Розумниця, спасла нас усіх, дурнів. Може на князівських стайнях тобі перепаде ще щось.

Кобилиця оповила брата теплим подихом, лагідно форкнула у його долоню у пошуках яблук; Родосвіт погладив кобилу по боках, перевірив знаряддя. Все на місці. 

- Вони пропустять тебе до міста зі зброєю…

- Тихіше, - шикнув Родосвіт, прутко ховаючи свій мисливський інструмент під одягом. 

- До княжого двору ще йти з пів тіні. Час рушати, якщо не бажаєш заночувати тут, - він вказав головою на скривавлену землю, припорошену свіжим снігом. Я хутко вмився залишками води і, не очікуючи поки кінцівки припинять тремтіти, подвівся з місця і попрямував за братом. 

На мій подив, на виході нам лише кивнули, навіть не глянувши на подорожню. За охоронною стіною на нас знов накинувся вітер і льодяний дощ. Щойно ми вийшли до провулків де юрмилися дерев'яні хатинки рибал, він посилився, трохи не збиваючи з ніг. 

Все навколо добряче занесло снігом, і здавалося що чистити його було нікому - по всіх дорогах стелився товстий, майже незайманий шар снігу. Йшли пішки, даючи змогу кобилиці відпочити після забігу по лісу. Я раз чи два розтягнувся на снігу, а Родосвіт ступав якимось дивними кроками, наче навприсядки, і сніг під його ногами майже зовсім не приминався.

- Вчасно ми достали міста. Це вітролом, - мовив до мене брат, щойно ми завернули до вузького провулку, який приховав нас від чергових поривів. - Такий вітер у полі зустрінеш, падай додолу й лежи тихенько поки тебе не знесло нікуди. Зрозумів? 

- Це через нього вовки потікали? 

Родосвіт мовчки покрокував уперед, а я поспішав за ним.  

Розмова не йшла до ладу, а місцина здавалася як ніколи пустою. Я нашорошився. Ніде не бачно було ні людей, ні возів, ні світла у вікнах. Місто, наче примара, вимерло. Пусті провулки, заколочені ставні, мертва ринкова площа й занедбаний річний порт. 

Я пам’ятав ці вулички до Холоду. Раніше у кривому провулку біля площи юрмилися бабки, торгували дешевими кульчиками, коралями та й різнокольоровими льодами, що так добре смакували влітку. 

А рибалі гомоніли біля порту на всю вулицю, вихваляючи ранішній улов:

- Пузанок! Свіжий пузанок!

- Фінта! Фінта! Підходимо, забираємо! 

І поважні господині посилали за рибою хлопенят, а ті радісно белькотуючи неслися зі згорку до води, до рибал. А там ганяли місцевих котів, що вже влаштувалися на причалі и з нетерпінням очікували на рибал.

А поверталися хлопці вже не поспішаючи, залицялися до дівчат та торгувалися із бабками за ті льоди. 

- Не відставай, - долунав до мене голос брата. Я наче винирнув із теплих спогадів у навколишню холоднечу й здригнувся. Кобила невдоволено форкнула на підйомі, і я погладив її бік.

- Так, брате.

Коли ми втретє зустріли роз'їзд княжої охорони, перевіряючої хто ми в біса такі і нащо вештаємося містом, мені стало зрозуміло що коїться щось неладне. Я додав до того пусті вулиці й озброєних брамарів. 

- То ж це правда, вони заперли брами, місто зачинено. Допоки?

- Допоки Князь вважатиме за доречне. Місто зачинене, бо злидні й сюди просочилися. Чи ти гадаєш тільки Кадничам дісталося на горіхи?