Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Намагаючись віддихатися і заспокоїти пришелепкувате сердце, я підвівся і роздивився навколо. 

Ми в’їжджали до Букова. Я ледве помітив рів і міст, зате встиг побачити як зачиняли браму: десять вартових зі страшним гуркотом тягнули тяжелезні стулки. За брамою було майже не чутно вітру й страшний ліс залишився там, за стіною. А разом з ним, і голодні оскаженілі вовки.

Ми опинилися у міжстінні: нас оточив мур, що опоясував місто. Я впізнав ці стіни: це вже брамарня. Ми були у безпеці.

Гомоніли вартові, один з брамарів ступив до нашого воза. Жваво бубоніли інші приїжджі, намагаючись дізнатися, роздивитися що трапилось.

- Гей, допоможіть! Поранений! Хутко! - кричав до них Родосвіт, спригуючи на сніг.

- Це староста, звати Ванів! Ванів Біжсвіт, з Кадничів, - гаркнув брат, витягуючи того з саней; вартові допомогли донести пораненого до сторожки. Я залишився на місці. Очі з власної волі подивились униз і я побачив поруч із собою ще теплі тушки вовків. 

- Добре, добре. Підуть на хутро, - поряд зі мною один із залишившихся поруч вартових надрізав мертвим хижакам горлянки - щоб швидше стекла кров.

- Не вовкулаки? - з острахом спитав хтось із юрби. Голос потонув у гомоні інших занепокоєних. 

- Звичайна собацюра, - впевнено відповів охоронець, витираючи кров із нарукав’я.

- Хлопче, ти-сам як, цілий? - спитав він, оглядаючи мене. - щось ти якийсь блідий. Тебе поранено, ні? 

Я похитав головою, склонився до землі й мене вивернуло залишками яблука на зірчастий, іскристий сніг. Мене все ще нудило, та шлунок вже був порожнім. Здається, я ще й прикусив собі язика - він розпух і в роті з’явився присмак цвяхів. 

Щось всередині луснуло і я завалився нічком назад до саней й довгенько так лежав, вгамовуючи дихання. Хтось залишив біля мене цеберко з водою і я згодом його помітив. Насилу рухаючи здерев'янілими руками підвівся і вмив обличчя. Наче трохи полегшало.

Братів меч, весь у бруду й крові, лежав поруч на візку. Пірнача й лук він покинув коло мене коли пригнув з возу. Я дивився на той мисливський скарб й не ворушився.

- Швидше, за Боданом! Добряча відкрита рана! - долунало до мене й повз мене пробіг один із вартових. 

Я насилу підвівся з возу і підняв братове споряддя. Кров вже замерзала на клинку, треба було якнайшвидше її вичистити.

Брат вийшов зі сторожки лише за чверть тіні, закривавлений, втомлений. Зтягнув шапку і витер нею лоба. Спітніле але водночас бліде чоло виявилось красномовнішим за нього. 

- Житиме? - вичавив я з себе, майже завершивши витирати кров зі зброї. Брамарі видали ще одне цеберко з водою та шмат ганчір’я, тож я встиг привести воза до ладу. Більш-менш. Руки пекло холодом, та серце все ще калатало так гучно що я майже не відчував тієї холоднечі. 

Не міг я думати ні про що інше у ту мить. Лише про те як я розповідатиму Смірені, дочці Ваніва, як він загинув, рятуючи нас, телепнів.

- Не знаю, - тільки буркнув Родосвіт, перевіривши зброю. Нічого більше не сказав, склав все до купи і притулився до возу. 

Всередині наче заворушилося щось недобре і зав’язалося у вузол.

З часом до нас вийшов головний брамар, кремезний, закутий у зледенілі обладунки з темного заліза. На тлі мерзлих стін брамарні, він виглядав наче сам був закутий у частину стіни. Я ледь приховав подив: знав, що темне залізо моцне не через товщину металу, а ще що у Заозер’ї, а мабуть і у всій Склавіні, такі обладунки не дістати.

Проте я вже бачив такі самі у одного заїзжого купця з півночі, коли допомагав у шинку восені, і навіть сам торкнувся їх - звичайно, чіпати спорядження було заборонено, але ж так кортіло. Я сплатив свою ціну: щойно торкнувся обладунку: мені звело всі нутрощі, насилу я зміг відповзти звідти. Ніхто з інших служок не ризикнув зробити те саме. Через те я пихато задирав підборіддя цілу седмицю днів, хоча увесь наступний Місяць в мене тремтіли коліна і з рук валилися речі. 

Купець про те не дізнався. Я про це подбав. Не вистачало мені щоб зарозумілий крамарчук з королівств Раматру доніс на мене. І хоча він й розказував всім, хто питав того вечора, що це справжня гмурська робота, та я йому спершу не повірив. Поки не торкнувся панцеря.

Погляд сам повернувся до брамаря. Одна справа купець, але щоб темне залізо носив склав, один з нас - таке я бачив уперше. І де тільки взяв. Я придивився - інші вартові носили звичайні панцері.

Брамар дістався нас і Родосвіт хутко зробив крок уперед, ніби затуляючи мене від того. Я ніяково сперся на воза і швиденько роздивився навколо. Усіх інших очікуючих вже перевірили и пропустили у місто, тож залишились ми самі. Мене це трохи нервувало.

- Що чутно, як він? - стримано спитав Родосвіт.

- За ним доглянуть, - мовив басом брамар. - Знахарі ще не закінчили, але вони добре знають свою справу і зроблять усе що знадобиться. Слово Міроша Звадова.

- Дякуємо, пане Мірош. 

- Вам до міста? 

- Так, але подорожня виписана на нас трьох…- брат простягнув велетневі бумагу. 

- Мене звати Родосвітом, а це мій брат - Бестуж. Ванів … пан Біжсвіт - староста у нашій слободі й друг родини.