Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

- Добре, встигаємо до Княжого двору, - брат повернувся до Ваніва і неголосно мовив щось до нього. Вухаста хутряниця майже закривала Родосвітове чоло і я не бачив його обличчя. Староста коротко відповів йому. Я не мав чути про що вони говорили, все й так було зрозуміло.

Брат обернувся до мене, погляд сірих очей трохи не спопелив мене, але він промовчав. Змусивши власні руки не тремтіти, я натягнув власну шапку майже до самого носа, відчув як запалали щоки, та продовжив слідкувати за стежиною і, крадькома, за лісовою смугою ліворуч від колії. Що б Родосвітові не кортіло наказати мені, тоді він промовчав. Та навряд то було щось таке, чого я ще не чув за останні дні.  

Сонце добігло обрію і ми залишились сам-на-сам з лісом і швидкоплинними сутінками зимового дня. Знову насунулися хмари й небо водночас розірвало навпіл наче подушку великим ножем. З розлому посипала льодяна крига навпіл із дощем. Здійнявся злющий вітер, загойдалися та зашуміли ялини.

- Це буде добряча сльота, - прогримів до нас Ванів, стиснувши посиніли губи. Старий пришпорив кобилу. - Та дістанемось вчасно! Тримайтеся!

Яблуко підскакувало у порожньому шлунку щоразу як підвода погрожуюче тріпоталася у підмерзлому сніговому багні. Негода посилилася, дощ більше не падав до землі, він крихітними лезами впивався в обличчя, сліпив очі.

Нарешті дорога випросталась і я побачив у далені просвіток: то має бути вже передмістя Букова. Дерева потроху рідшали й розступалися, крізь проливень подаль вже виднівся міст через рів, височенний мур за загорожею, карбовані врата та дві кам’яні башти за ними. В них палав вогонь. І цей крихітний вогник вдалині додав моєму серцю відваги й сил. Подумки я вже ступив за товсту стіну, міцну й неприступну.

Кобилиця знічев’я заїржала і смикнулася у сторону. Ванів притримав поводи і прикрикнув:

- Ефічко!

А потім і ми почуяли те, що злякало кобилу. До нас долунало голодне виття із нетрів лісу. Перш ніж я встиг зрозуміти що до чого, брат вже скочив на ноги.

Я обернувся до лісу і прислуховувався з жахом і надією. За мить крізь скрип дерев та вій вітру знову роздалося виття. Воно рокотіло, наближалося щокроку. Я теж скочив на ноги, скинув рукавиці, вихватив ножа й глянув на брата. Родосвіт вже стискав меча, готуючись випустити нутрощі тієї потвори, що наважиться наблизитися. 

Марно я силився роздивитися ворога серед сутінків і дощу, що заливав очі. Стукіт власного серця віддавався у вухах, перекрикуючі усі інші звуки.

- Хапай стріли! - заволав я щодуху Родосвітові.

- Надто близько! - гаркнув той.

Минуло три гучні удари наляканого серця. Серед сутінків промайнули хижі жовті очі й до саней стрибнув гарчащий вовк! Я не встиг замахнутися, а Родосвіт вже стромив до горла тварюці свого мисливського меча. 

- Назад! До Ваніва, хутко! - Брат рикнув до мене, я ж навіть не поворухнувся, хоча підводу дуже трясло. - Бестуже! Швидко ховайся!

Я знов замахнувся й пропустив удар. Наступна звірюка підскочила до мене у якийсь миг і вибила з мене весь дух. Ніж випав з руки, а дощ у мить осліпив. Смердячі падлом зуби клацнули біля мого обличчя, здається я заволав. Щосили затулявся я руками від зголоднілої пащи, ховаючи горло.

Раптом тварюка заскиглила. Наступною миті щось підняло вовка у повітря й викинуло з возу, а наді мною схилився Родосвіт. Дощ змивав з його меча свіжу, гарячу кров, свідка моєї поразки.

- А щоб тебе підняло й гепнуло, Бестуже! Двічі! - заричав розлючений Родосвіт, свійсько оглядаючи чи я не поранений. Сам я й поворухнутись не міг, так мене тіпало. - Ти куди, в біса, поліз?!

Брат знов зник з мого зору. Я перевернувся й побачив чому. Третя тварюка вже дісталася Ваніва, пригнула й вчепилась тому у плече. Він скрикнув, але не відпустив поводи. Родосвіт кинув свого меча мені під ноги, й вихватив пірнача. Удар, ще один, і вовк збагрив кров’ю чистесенький сніг. Та тварюка не здавалася і не відпускала здобич. Я не бачив обличчя старости, й на мить мені привиділося найгірше. 

Але ще один влучний удар по хижій башці й вовк впав замертво, розчепивши зуби. Родосвіт важко дихаючи, втримав Ваніва на місці й закинув мертвого хижака до мене. Крикнув:

- Тримайся! 

І схопив поводи. 

- Bergannae! - брат якись дивно рикнув на кобилу і та аж підскочила. 

Наче сильніше заволав вітер, а кобилиця миттю набрала ходу, ніби учуяла близький порятунок, або ж то спрацював той братів викрик. За якусь мить ми залишили хижаків позаду. Поволі вій затихав вдалечі, перетворюючись на скигління. 

Ще хвилина і ми вилетіли з лісу до відкритого степу, у вухах несамовито стогнав вітер, трохи не збивши нас з саней. А я не зводив очей з башт, наче це могло допомогти нам швидше дістатися безпечних стін. Я не наважувався обернутися доки стіни не виявилися зовсім поруч. І тоді вже я зміг трохи прийти до тями. Нас врятовано!