Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

На зріст вони нагадували могутні ялини із Високого лісу. Височезні, стрункі, м’язисті. Довгі щільні плащи не приховували міцної статі воїнів. А широкі, спущені на плечі каптури - глибокого, синього кольору шкіри їх носіїв, і білішого за сніг волосся. Воїни саме виходили з княжого двору, і ми відступили у сторону, даючи їм прохід. 

Я стояв тихесенько і лише кліпав очима, вдивляючись в їх нелюдську ходу. Кобилка також присмирішала, притулилася до мого плеча і зовсім не зважала на появу загону воїнів.

А тоді я побачив їх очі кольору озерної води після літнього дощу, переборов себе та підібрався ближче до Родосвіта щоб спитати:

- Хто це? Хто вони такі? - кинувся я до нього, трохи не збивши брата з ніг. Та він не поспішав з відповіддю. Дочекався поки воїни відійдуть від нас, шибнув мене у плече, а потім просичав:

- Не дивись їм у очи, зачарують. То є alvi, чаклуни з півночі. 

Я опустив очі додолу, але майже одразу знов підняв їх до дивовижних воїнів. Альви. Нелюди у нашій місцині, дивина. На їхньому місці я б тримався від наших земель подалі, тут можна і голову скласти за лише один натяк на магічну кров.

- І вони творять справжню магію? Тут, у Склавіні?

Брат пхнув мене під ребра ліктем і відрубав:

- Заткни базікало, кому сказано.

Я потер зашибленого бока, але ніяк не міг відірватися від того видовища. Як можна! Дощ, здавалося, не торкався їх високих чолів з нанесеними на них точно чорнилами візерунками. Темно-синя блискуча шкіра трохи розовіла на холоді. Я зрозумів що мене здивувало - від їхнього дихання у холодному повітрі не з’являлася пара. Ох і буде мені що розказати Смірені коли повернуся додому! Одразу ж згадав про Ваніва і мимоволі спохмурнішав.

Стрункі воїни проминули повз незважаючи на нас. Я ж бо витріщався на них наче мала дитина на дерев'яного лошака. Проте їх це анітрохи не зачепило.

Хоча на якусь мить мені здалося що ми не залишилися непоміченими. Чийсь гарячий погляд наче торкнувся обличчя, обпікаючи брови і вії. Я ніби знову опинився у дитинстві, коли з власної дурості наблизився до палаючої печі і спалив власні брови. За мить те відчуття зникло і знов стало холодно.

- Що ж вони тут загубили? Може якої допомоги Князю Всеправу привезли? 

- Навряд, - відповідав брат трохи згодом. - Їхні землі лежать аж за північним гортом, у таких…нетрях, де самі тільки гори й ліси, тож навряд вони мають чим поділитися. Швидше, самі шукають допомоги. 

Хай щастить, промайнуло у моїй голові.