Олена Гриб - Справа орхідеї, Олена Гриб

4

 

Колеса знову оберталися, здіймаючи пил. Паливо смерділо, муха відчайдушно билася об лобове скло, Саєна нудило і смикало від хвилювання.

– Бачиш розкішний особняк із усіма зручностями, який ти так яскраво описав? – вкрадливо запитав поліцейський, що поки не назвав себе і навряд чи збирався це робити. Вочевидь, вважав, що Саєн пам’ятає його ім’я зі справи. Саєн не пам’ятав. – Балюстрада, тераса, мансарда і що там іще? Іноземні слова звучать як бойовий клич, коли треба розпалити класову ненависть. – Таксі зупинилося біля невисокої дерев’яної огорожі, що місцями втратила старі гнилі дошки. – Стайні, вхід для слуг, розарій, гараж? Звучить по-нашому, але теж по-панськи, хіба ні? – Це було передмістя, і Саєн уявлення не мав, куди його привезли. – Тенісний корт як у президента, загін для павичів… Ну, що мовчиш? Чому я один маю вихваляти отой прекрасний пейзаж?

Саєн бачив велику пустельну ділянку. Давно не фарбований двоповерховий будинок вдалині. Якісь грядки. Сарай. Іржаве кільце для гри в м’яча. Лавку із необструганих дощок. Колодязь. Відбитки підошв на сухій землі. Який стосунок мало це місце до справи орхідеї?

– Хотів би жити у таких хоромах? – під’юджував поліцейський. – Із залізничною колією прямо за будинком і з сусідами, що обберуть тебе, не встигнеш і охолонути?

На Саєна напала гикавка. Він зігнувся, схопився за живіт, але супутник і не глянув у його бік. Відчинивши двері, він задумливо дивився на витоптані грядки, залишки якихось засохлих рослин і кістяк будівлі на кшталт теплиці, що нині стояв повністю без скла.

– Уяви: твої батьки гарують усе життя, щоб дати тобі краще майбутнє. Ти виправдовуєш їхні надії, готуєшся пожинати плоди, але раптом стаєш головним у сім’ї. Батька розбив параліч, уявляєш? Щойно він був міцним господарем, опорою всім, і в одну мить перетворився на майже рослину. Мати доглядає його, сімейна справа розвалюється, твої мрії руйнуються… Що ти вибереш? Ризикнеш усім і підеш до мрії, знаючи: якщо не вдасться, батько й мати помруть у злиднях? Чи забудеш про власні прагнення, спробуєш знайти натхнення у сімейному ремеслі? Румел ніколи не ризикував. Він думав насамперед про сім’ю. А яким його зобразив ти, писако?

Саєн відчинив двері й вивалився в пісок, намагаючись зробити повноцінний вдих. Ребра боліли, гикавка не припинялася, пил запорошив очі та ніздрі. Піт струмочками тік по обличчю, сорочка аж прикипіла до спини. Але в голові стало напрочуд ясно.

– Румел Крейл жив тут? – уривчасто запитав Саєн.

– І він, і його родина. Батько, мати, дочка, син та невістка. – Поліцейський говорив підкреслено відсторонено. – Дочка – вдова військового, успадкувала його медалі, кульгавого коня та рушницю. Невістка сирота, після смерті батьків не отримала жодного мідяка від старшого брата-спадкоємця, виховувалася бабусею в селі. Нагадай, що саме у долях молодих Крейлів було тими вигідними шлюбами, яким ти відвів три саркастичні абзаци своєї статейки?

«Імена. Я не знав, що ті люди давно мертві. Мені дали імена та біографії, що вписувались у загальну картину. Я не перевірив. Нічого не перевірив», – Саєн дихав повільно, і гикавка нарешті його відпустила.

Він вирвав напівсухий листок лопуха, витер забруднені глиною туфлі, промокнув лоб рукавом. Краще не стало – ні фізично, ні морально.

– Ті люди працювали та жили як могли. Ти не повіриш, але всього кілька місяців тому тут було чудове місце. Трохи занедбане, бо крім своїх квітів Крейли ні про що не думали, але повір: посеред краси навіть їхній старий будиночок виглядав як замок. Я встиг побачити це до того, як добрі люди винесли все, і корінчика не залишили. Я встиг… Про що це я?..

Саєн сплюнув гірку тягучу слину. В неї був присмак землі та чогось дикого на кшталт полину. Якийсь пилок, мабуть. Бур’янів довкола росло багато.

– Про Крейла?

– Ага. Кажу ж, вони крутились як усі, але мали мрію. Бачиш теплицю? Звісно, не бачиш. А вона є. Десь в іншій реальності вона ціла і неушкоджена, в ній вологе повітря і особлива земля…

– І орхідеї, – здогадався Саєн.

Він повернувся до автомобіля. Незважаючи на розжарений салон, усередині було зручніше. Стіни немов захищали від докірливого подиху привидів.

– Так, орхідеї. Особливий сорт для Всесвітньої виставки. Мрія молодого Крейла. Сина, якщо ти не зрозумів.

– Мрія здійснилася? – пересохлими губами уточнив Саєн.

Ні. Про таке писали б. У справі цього не було. Там взагалі майже не згадувалися родичі вбивці. Навіщо? Його злочин доведено, він і сам зізнався.

Поліцейський завів мотор і об’їхав ділянку, зупинився у більш цивілізованому місці – на вулиці, по обидва боки якої розташовувалися не лише житлові будинки, а й кілька магазинів. Зачинена комірка на перехресті одразу впадала в око вибитим склом і підпалинами на дверях.

– Квітковий магазин, – прокоментував поліцейський. – Ти дуже докладно описав, як пригноблений трудівник Морл входить в обитель розкоші та грошей, щоб узяти… тьху! Щоб узяти одну-єдину квітку для особливої ​​дівчини в особливий день. І як у тебе вийшло так зворушливо розповісти про зацікавленості та характери учасників драми, якщо ти ніколи не бачив жодного з них?

– Терміни піджимали, – згоряючи від сорому, видавив Саєн. – Я не хотів, щоб мою історію перехопив хтось інший, а у матеріалах справи…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍