S Batura - Олігарх, S Batura

— Вам хоч відомо, скільки я витратив грошей, щоб ви отримали мандати? — уже трохи сивий олігарх не шкодував сил лаятися. — Статок. Цілий статок! Тож мусите робити все, що я скажу, та голосувати, коли накажу. Капітал треба повертати. Коротше, відпрацьовувати вкладення. І не розповідайте мені про справедливість, мораль та інші дурниці. Якби я слухав таких придурків, як ви, ніколи не став би всемогутнім олігархом! 

— Авжеж, всемогутнім! — вкотре запишався собою старий. — А значить, сам вирішую, що, коли та скільки. Часу це теж стосується. 

— Ні-ні, усе вже вирішено, — раптом з пагорба заговорила «Батьківщина-Мати».

І привернула до себе увагу різким помахом меча. 

— Ти свій шлях пройшов. Ти свій шлях пройшов… 

— Пройшов… — звідусіль зашепотів вітер. 

— Скоро помреш і все, що нажив, не забереш, — заляскали капотами на широкому проспекті машини. 

А із салонів вистромили свої черепи мертві водії. 

— Не бачити тобі Марса, космічних кораблів і в більярд ти планетами не зіграєш, — заговорили скелети. — Тебе згризуть хробаки й ніхто добрим словом не згадає. Дружина з синами ніколи не любитимуть. Так само, як ти, їх не любиш. Співробітників буде корючити від згадки про тебе. Люди, яких образив, ніколи не пробачать. Ніхто не пробачить! А щось змінити часу немає. 

— Хто сказав, що я збираюся змінюватись?! 

Олігарх войовничо стенув плечима. 

— Якби я слухав кістлявих придурків, напевно, жив би десь на смітнику, — затряс він підборіддям. — Я фараон. Ні, цар, король... Зрештою, справжній Всеволод! І точно знаю, як позбутися смерті й жити вічно там, де забажаю. 

Старий підняв лютий погляд на гігантський монумент і зарипів зубами: 

— Ти в усьому винна! 

Він пригрозив кулаком «Батьківщині-Матері». 

— Злякалася, що втоплю, і накликала смерть. Так от я цю паршиву бестію майже задушив. Тебе ж не пожалію. Тікай, поки не пізно! 

Повнявий чоловік пустився у рись прямісінько через проспект, не звертаючи уваги на сигнали водіїв, і дивом не потрапив під машину. 

— Тікай, поки не пізно! — наблизившись до потрібного пагорба, з важкуватим диханням повторив олігарх. — Тікай, бо розчавлю. Поламаю, очі виколю, закопаю... Дай-но тільки дістануся... 

Пан Всеволод войовниче подався під гору та, коли схил набув кручі, звалився на карачки й поповз, не відмовившись від мети. 

— Утоплю… Фух-фух… Закопаю, голову відірву… Першим маю бути тільки я! 

Олігарх вичерпував залишки власних сил і життя. 

— Фух… Фу-у-ух… 

Він роздирав коліна, проте повз і повз. 

— У тебе не лишилося часу, — раптом десь заляскали в небі крила. — Сконаєш прямо тут на пагорбі! 

— Хто сконає? — кинув змучений погляд під хмари майже мрець. — Знову ти? 

Упізнав він крилату бестію з переговорної. 

— Тобі що, було замало удушшя? Можу повторити. Зачекай хвилиночку, — пан Всеволод підняв до неба подряпані долоні, — розірву на шматки, зітру в порошок! Знатимеш, як на мене зазіхати. Я тут Бог! Мені все дозволено! Ой... 

Старий відчув різкий біль у грудях. 

— Ай! — гучно скрикнув він і помер. 

А життя над київським пагорбом лише додало ходу різноголоссям пташок, щасливим сміхом туристів, приємним шелестом дерев і незворушним завзяттям «Батьківщини-Матері». 

Кінець