S Batura - Олігарх, S Batura

Хто переможе?

Наче справжній диявол, розпатланий олігарх вискочив із переговорної. 

Страшенний вигляд розгніваного боса миттю змусив співробітників офісу відвернутися. Звісно, нікому не хотілося потрапити під гарячу руку. 

— Ну, тримайтеся. Усіх знайду та знищу! Бач, чого надумали — смертю налякати. Не на того напали. Я цю сволоту майже задушив. І все тому, що Всеволод! 

Грізний монолог ще більше налякав людей і вони полізли під столи, а старий скористався сходами. 

— Кістляву прижучив, тож мені тепер все до снаги. І товпигу завалю, і планетами в більярд зіграю, — натхнений олігарх застукав туфлями сходами. — Тридцять хвилин вона мені дала. От вже знахабніла... Тільки потрап мені на очі, крила повисмикую! Знатимеш, як суперлюдей ображати. Але спочатку товпига, це вона в усьому винна — покликала бестію. Я б теж так зробив, якби хтось мене хотів завалити. Нічого, скоро все скінчиться. Приберу подразник із пагорба і смерть більше до мене не заявиться. Помру, коли забажаю. 

Пан Всеволод продовжував відбивати чечітку туфлями й невдовзі серце знову дало збій. Однак якщо минулого разу воно звалило господаря з ніг, то зараз лише викликало запаморочення. 

Стіни навколо бігуна раптом набули обрисів трупних фізіономій і синюшні губи заговорили: 

— Ти не втечеш! Не втечеш... Від долі не сховатися. 

— Харкав я на вашу долю! — спалахнув від злості олігарх. — Ось розберуся з товпигою і відразу назад. Уже починайте шукати собі п'ятий кут.

Старий вискочив надвір, проте далі не побіг — миттю застиг у розгубленому спогляданні: звична вулиця навпроти бізнес-центру наче зникла, а замість неї утворився цех колись порізаного м'ясокомбінату. 

— Завтра завод припиняє своє жалюгідне існування!

Пан Всеволод став свідком власної промови з минулого. 

— На роботу більше не виходьте! 

Він спостерігав за тим, як його сорокарічна копія крокує перед похмурою публікою. 

— Заборгованостей із зарплати вам ніхто не виплатить. Немає з чого... І не моя це зовсім проблема. Підприємство було державним, а тепер я тут головний. Чужі борги мене не стосуються. 

— Вибачте, пане, — насмілився хтось промовити з натовпу, — нас попередили, що покупець бере на себе зобов'язання. Чим нам годувати сім'ї? 

— Гарне запитання! 

Новий власник м'ясокомбінату заклав руки за спину і видав «геніальну» пропозицію: 

— Ковбасою, яку ви тут виробляли. Здається, не вся протухла в порізаних холодильниках. Ха-ха-ха! — на весь цех розреготався безсовісний бізнесмен. — Яка мені різниця? 

Він нахмурився. 

— Це ж ваші сім'ї, не мої. Для мене головне — надшвидкий прибуток! Тому розходьтеся. Кожна цеглинка і залізяка цієї будівлі вже продані. 

Олігарх, який споглядав ганебне видовище, струснув головою та, вмить опинившись у кабінеті серйозного чиновника, побачив, як одного разу вмовляв зробити нешляхетний вчинок. 

— Кому воно треба, це жалюгідне озеро? — змією крутився навколо важливої ​​персони на той момент непогано зміцнілий бізнесмен. — У самій глушині спального району Києва. Жаби квакають і качки висиджують яйця. А, забувся! Ще собаки гадять по кущах. Неподобство! Потрібно щось робити. 

— От ми й збираємося там облаштувати сквер, — з важливим поглядом промовив чиновник. 

— Наскільки мені відомо, — нахилився над столом пан Всеволод, — уже років п'ять, як збираєтесь. 

— Бо грошей немає, — представник держави не змінив гордовитої міни. 

— Як же? — поліз у кишеню бізнесмен. — Вони є. Ціла купа. 

Він дістав кілька стосів валюти та продовжив:

— Тільки не для скверу. Пропоную висушити смердюче озеро і побудувати на його місці хмарочос. 

— Ну, я навіть не знаю... — став пожирати очима чималу вигоду чиновник і облизався. — Хоча краще вже хмарочос, ніж жаби, качки та собаки. 

Чоловік прихопив грошенята. 

— До речі, у нас таких перспективних місцинок по місту вистачає. Можемо пошукати. 

— Пошукайте, пошукайте, — посміхався пан Всеволод. 

І від радості ляснув у долоні, чим ураз перемістив очманілого багатія в сільську глибинку. 

— То це ви тут хочете добувати граніт? — поставив запитання бізнесменові поряд голова місцевого самоврядування і не дочекався відповіді. — Але це ж вибухові роботи й прямо біля сільських будинків. Місцеві обуряться. Раптом ще хтось постраждає? 

— Обіцяю, ми робитимемо все обережно, — негайно запевнив чоловік, набуваючи статусу олігарха. 

І замахав руками на всі боки. 

— Спорудимо кілька захисних екранів. Вибухівку оберемо найнадійнішу, — вигадував на ходу пан Всеволод. — Таку беззвучну та нешкідливу. Коротше, ніхто не постраждає. 

Він схопив під руку голову місцевого самоврядування. 

— Підписуйте дозволи, не пошкодуєте. 

Справжнісінький шахрай наочно постукав по кишені, і старий знову полетів надрами власних спогадів, потрапивши на закриті збори депутатів парламенту. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍