S Batura - Олігарх, S Batura

Олігарх, витріщивши очі, розбивав усім носи. 

Так тривало доти, поки його повняве тіло не виснажилося. Серце застрибало, наче ось-ось збиралося втекти, й голова пішла обертом. 

— Фух... 

Пан Всеволод безпорадно хлюпнувся на крісло і туманним поглядом озирнувся. 

Раптом переговорна спорожніла, хвилями заграли стіни, а «Батьківщина-Мати» за вікном пригрозила мечем і сказала: 

— Ти не встигнеш, часу обмаль. До того ж здолати мене тобі не під силу. 

— Фух, фух... Як це не під силу? — спробував підвестися виснажений чоловік. — Ось зараз трохи відпочину і візьмуся за тебе! 

— Не встигнеш, не встигнеш… — у голові старого загули слова і реальність навколо почала набувати ще більше відтінків сюрреалізму. 

— Не встигнеш, — залопотіла стіна навпроти губами.

А стеля нагадала кришку труни. 

— Це що за ігри такі? Хто влаштував? 

Ошелешений олігарх несамовито закрутив головою. 

— Знайду винуватця, негайно звільню! 

— Часу обмаль. 

— Обмаль-обмаль-обмаль... — відлунням застрибали кімнатою слова. 

А їхній таємничий вивергайло окреслився тінню в дальньому куточку. 

— У тебе є тридцять хвилин, перш ніж серце зупиниться. Розпорядися власним життям належно. 

— Ти хоч розумієш, з ким розмовляєш? 

Пан Всеволод смикнувся на стільці, але тіло його не послухалося. 

— Мені належать незліченні багатства. Уряд і депутати зобов'язані всім. Купую, що до вподоби. Вершу чужі долі. Я всемогутній! Тож поки не дам команду, жодних зупинок серця не буде. 

— А як же «Батьківщина-Мати»? — несподівано жіночим голосом заговорила тінь і її миловидне обличчя окреслилося в куточку. — Тобі вона не піддалася. 

— М-м, Марто, чи що? — скривився старий. — Виходь, негіднице! Бач, чого надумала — зухвалити. 

— У тебе двадцять дев'ять хвилин, — враз хрипким голосом заговорила тінь.

Цього разу чоловіче обличчя вловило світло з панорамних вікон. 

— Розпорядися життям належно. 

— Невже охоронець розперезався? — невдоволено затряс підборіддям пан Всеволод. — Ви що, з Мері зовсім подуріли? Ех, дістануся... Удвох підете на вокзал жебракувати! 

Крісло під олігархом хитнулося, проте його засідатель миттю передумав наближатися до темного кута, а причиною став виразний погляд окористого черепа. 

— У тебе двадцять вісім хвилин, перш ніж серце зупиниться. Розпорядися власним життям належно. 

— Ти хто? — побілів олігарх. — Демон із пекла? Чи все ж таки розіграш моїх безглуздих радників? 

Він старанно озирнувся, проте кімната продовжувала залишатися порожньою. 

— У мене багато імен, — пролунав у відповідь старечий говір. — Так само як і варіантів зовнішності. Я приходжу на заході людського життя. Можу бути одночасно скрізь: Токіо, Нью-Йорк, Сантьяго, Делі, Папуа-Нова Гвінея, все одно... Кожному даю різний час відправитися— день-два, менше-більше, годину чи тридцять хвилин, як тобі. 

Голос у кутку ненадовго замовк, а пан Всеволод мимоволі почав здогадуватися. 

— Тридцять, бо тобі більше не треба. Цього достатньо, щоб зателефонувати дружині та перепросити за прикрості, які ти їй завдав. Поговорити з синами, попросити вибачення... Батько з тебе ще той. 

— Батько з мене ще той? — зойкнув від обурення олігарх. — Та я цих бовдурів озолотив! Живуть у теплих країнах, горя не знають. А дружина... 

Він став задихатися від обурення. 

— Кому потрібна стара баба? Знайду собі молоденьку або двох. А може, мінятиму їх, як рукавички. Ось тільки розберуся з товпигою. 

Пан Всеволод на мить відвернув увагу і «Батьківщина-Мати» знову стала об'єктом його заздрісного погляду. 

— Не встигнеш, — запевнив голос із кута. — Маєш лише хвилин двадцять. Потім твоє серце лусне, а монумент на пагорбі стоятиме вічність. 

— Вічність?! Фух-фух... — від чергового хвилювання старий тяжко задихав. — Цьому не бувати! 

Він засмикався на кріслі. 

— Я фараон! Ні, цар, король... Зрештою, справжній Всеволод! Мені вирішувати, у кого і коли серця мають лопатися. Плювати я хотів на твій час, та й на тебе теж. 

Олігарх озирнувся і, схопивши кілька тек зі столу, шпурнув їх у темний кут. 

— Значить, так? — заворушилася тінь. — Гаразд, не дам тобі навіть попрощатися з рідними, і людей ти більше не побачиш. Хіба що коли відійдеш, порадуєш їх мертвецьким мовчанням. 

— Ах ти ж погань кістлява! — знову розгледів старий обриси черепа. — Я збираюся жити двісті років, і не тобі мене вчити. 

Одна за одною теки зі столу полетіли у темний куток. 

— Думаєш, ти в мене перший такий гоноровий?