S Batura - Олігарх, S Batura

— Вітаємо вас, пане! Доброго ранку! Моє шанування! Вітаю! Вітаю! — звідусіль залунали слова. 

Але візитеру було начхати. Тисячі або навіть мільйони подібних співробітників перебували по всьому світі й вони здавалися багатієві сірою масою. Безліч компаній давно перетворилися на статистику, а їхні керівники та навіть наближені люди частенько змушували старого наморщитися, перш ніж на язику спливали імена. 

— Працюйте! Чого стоїте? — нахмурився у відповідь пан Всеволод. — Заробляйте гроші, мені треба космічний корабель купити. Я збираюсь на Марс. Там тяжіння менше, житиму довше за всіх. 

Наче й справді суперлюдина, кинувся до переговорної олігарх. 

— Але спочатку маю розв'язати невідкладну проблему. Особисте є особисте. М-м, Марто, ти йдеш зі мною і здоровань більше не потрібен, — почергово обдарував він суворим поглядом двійку. 

Охоронець миттю зупинився, а молода дівчина не стала нагадувати про те, що її звуть Ганна. 

Двері переговорної різко відчинилися від шаленого ривка господаря бізнес-центру і постала така картина: за довгим столом сиділо не менше двадцятьох осіб. Ділові жінки з чоловіками водночас підхопилися зі стільців і кожен на свій лад став вітати боса, котрому було не до цього. 

Пан Всеволод покрокував до панорамних вікон, на ходу розпоряджаючись: 

— М-м, Мері, організуй нам каву і чай. Хоча поки не зрозуміло, чи заслуговує народ у кімнаті такої шани від мене. 

Ганна миттю зникла за дверима, а старий підійшов до вікна і, втупившись очима в гігантський предмет власного роздратування на протилежному пагорбі, не обертаючись до радників, заговорив: 

— Отже, чергові збори з приводу найважливішого для мене питання оголошую відкритими. 

Олігарх не припиняв ревниво споглядати височенну скульптуру з гострим мечем і щитом, як у стародавніх лицарів. 

— Переконаний, ви нарешті знайшли дієвий спосіб прибрати цю нещасну товпигу і звільнити мені краєвид на Дніпро. І жодних порад щодо зміни офісу! Ця будівля для мене є символічною. Проєкт забудови з'явився в дитинстві, коли я складав дерев'яні кубики. Мрія є мрія, нікому не дозволю змусити її позбутися. Навіть жінка з мечем для мене не завада, — збрехав пан Всеволод, насправді відчуваючи себе недомірком на тлі величного монумента, що торкався хмар. — Доповідайте, коли товпига зникне з поля зору?! 

Олігарх замовк, а за його спиною над теками затремтіли руки радників і зашелестіли папери. 

— Я слухаю, бездарі! — роздратувався старий, усе ще не бажаючи обертатися до підлеглих. 

— П-п-перепрошую, пане... 

Нарешті подав голос один із присутніх у залі — літній чоловік із перекошеною від страху мордякою. 

— «Батьківщину-Матір» ніяк не прибрати. З ким ми тільки не розмовляли та до чого не вдавалися — монумент неможливо поріза… 

— Як це неможливо? 

Пан Всеволод різко обернувся до радників. 

— Я м'ясокомбінат за два дні покремсав! Розвалив на шматочки. А це диво з мечем, — він знову зиркнув на статую і помітно скоробився від її безперечної величі, — завалю, нехай котиться з пагорба прямо у Дніпро і тоне там до біса. 

— Пробачте, босе, — подала голос жінка з текою в руках, — але це ж не м'ясокомбінат. «Батьківщину-Мати» не можна валити, нам це популярно пояснили.

— Так, пане, — озвався ще один радник, — чиновники бояться давати подібну згоду. Жодні гроші нам не допомагають. «Батьківщина-Мати» посідає восьме місце серед найвищих монументів у світі, її зникнення миттєво помітять. Скандал буде, дай Боже.

— Саме так, — підтвердив хтось і на свою голову додав: — Восьме у світі та перше в Україні. 

— Перше?! — раптом почервонів пан Всеволод. — Першим тут можу бути тільки я! 

Він затремтів від злості. 

— Покремсати на дрібні шматочки! Розплавити! Втопити! — узявся піною старечий рот. — Колись на цьому пагорбі з'явиться мій пам'ятник. Фараони змогли, а я чим гірший? За тридцять років чи сотню, коли мене не стане, продовжу життя на київському пагорбі. 

Люди за столом перейняли тремтіння власного боса, не вистачало тільки піни з ротів. 

— Прибрати товпигу і негайно! — керівник почав перехрещувати рукою монумент за вікном. — Інакше я вас усіх звільню і розорю. Будете жебракувати на вокзалах і здохнете, як собаки. 

— Але пане… Пане, це ж неможливо. Нам не дозволять, таке лише Богу до снаги. 

— А я по-вашому хто?! — остаточно розлютився олігарх і заплював слиною. 

— Ну-у-у… Е-е-е… — з усіх боків замикали радники, що стало кульмінацією. 

— То ви сумніваєтеся? 

Ніби озвірілий чоловік кинувся до столу. 

— Ось я з вас усю глупоту зараз виб'ю! Знатимете, як зі мною розмовляти.

Добрячі стусани, копняки та подекуди удушшя запанували в кімнаті, змусивши радників стугоніти, скиглити та стрибати під стіл. 

— Я сказав — прибрати товпигу! Покремсати! Втопити! Ніщо не повинно загороджувати мені краєвид на річку. Ніхто не може бути крутішим за мене.