Ірина Червінська - Палац утраченої слави, Ірина Червінська

— Треба було не встрявати в розмову з тим дивним чоловіком, — такою була остання думка перед тим, як метал почав вгрузати в мене.

Аж тоді я прокинувся.

Серце навіжено калатало. На годиннику світилася сьома ранку. За вікном — білий день. Вгамувавши нервове збудження контрастним душем, я почав поволі збиратися на роботу.

Так, мені наснилися жахіття, дія якого розпочиналась у моїй улюбленій кав’ярні-балачці. Якщо врахувати, що останнім часом я захопився історією роду Потоцьких, а особливо легендами про їхню садибу, котра поволі руйнується на очах у байдужих містян, і якщо вірити старому Фройду, то всі мої візії — це продукт власного обурення від поводження людей з історичними пам’ятками. Це нормально. Але неприємний осад усе ж муляв душу. Проте зраджувати старі звички я не збирався. Ну аж занадто я лінивий, щоби готувати собі каву самотужки, та й не маю я потрібних для цього навичок.

Поки я дійшов до кав’ярні, відлуння сну під діями прямого сонячного проміння встигло розвіятись. Дорогою я придбав свіжий номер «Галичини». І тепер, щоб заповнити чимось хвилини чекання, поки принесуть ароматний коричнево-коричний напій, занурився у світові новини.

— Що ти бачиш перед собою? — несподівано почув я чоловічий голос десь ізбоку. Усередині все похололо. Я поволі повернув голову туди, звідки лунало запитання…

Кінець