Ірина Червінська - Палац утраченої слави, Ірина Червінська

— Магазинів мало чи що? Скинуться, куплять та й нажруться, як свині.

— Хріновий із тебе вгадувач. У друга буде набагато відповідальніша робота — зняти тіло з петлі й довести місцевим правоохоронцям, що він не верблюд.

— Послухайте, пане, я віддаю належне вашому талантові вигадника, вам би трилери писати, та мені ці історії зовсім непотрібні, — поволі персона незнайомця та його балакучість починали грати на нервах не гірше дружини-істерички.

— Та зажди ти, не нервуйся. Це ж цікаво! Диви — он бухгалтер теліпається на роботу.

— А де на ньому написано, що то саме бухгалтер? Цей хлопчина може бути ким завгодно — студентом, промоутером, юристом чи, навіть, безробітним.

Мої заперечення потонули в зливі розлогого сміху.

— Ну ти чудний! — мій співрозмовник сплеснув випещеними руками. — Та на чолі в нього це написано! А в очах — стра-а-ах. Дебет із кредитом не зійшлися. Він ще сподівається прийти на роботу раніше за всіх, щоб знайти накладну, яку забув додати до загалу. Не можна бути таким довірливим нехлюєм.

— Він завинив перед вами, що удостоївся таких слів? Ви — його співробітник? — я переходив у фазу відкритої конфронтації, цей чоловік діяв на мене дражливо. Ще трохи — і десь у підсвідомості станеться нейронний вибух. Незнайомець дратував хча б уже тим, що зворохобив драглі цікавості оцими історійками, а радше тією впевненістю, з якою плів усі ці байки. За кого він себе має? Йому б у «Битву екстрасенсів». Та я і не міг перевірити його слова, а це зачіпало найбільше.

— Та розслабся ти. Не знаю я його. Карма в нього така… погана. Так повелося, що всі війни через жінок, усі звільнення через курвів. Так, він молодий і перспективний. Був. Донині. Запам’ятай — жінка із вчорашнім совком у голові — це до біса мстиве створіння, яке не терпить у своєму кабінеті розумніших за неї. І не треба пароль залишати в незачиненій шухляді, бо такі гарпії можуть виправити будь-який документ поза твоєю спиною, не змигнувши оком.

— Але ж випливе…

— Не випливе. Начальники-самодури люблять смачні пляцки й оральні процедури в робочий час. Попав пацан.

Поки дивний балакун тішив мене проєктами чужих доль на сьогодні, я встиг допити каву. Пора. На мій поклик офіціант забрав розрахунок. Я встав з-за столу.

— Приємно було вас послухати, та мушу йти. Мене, мабуть, уже чекають.

— Не варто, — догнало мене біля виходу з тераси кав’ярні.

— Не зрозумів… — я перетнувся поглядом із сірою зеленню очей чоловіка.

— Ще рано.

— У мене 10 хвилин, щоб дійти до… — звичним рухом я повернув механічний годинник на руці циферблатом до обличчя і побачив, як… стрілки швидко рухалися назад, наче хтось переводив їх невидимою рукою. Кілька секунд і мій годинник зупинився на відмітці 8:00.

— Ну я ж казав, що рано, — голос чоловіка вихопив мене зі здивування.

На дверях кав’ярні висіла червона табличка, яка повідомляла, що там «ЗАЧИНЕНО».

— Ви… Як? Що відбувається? Ви хто такий?! Що ви собі дозволяєте?! — усередині піднімалася цунамічна хвиля обурення і… страху. Робилося по-справжньому «стрьомно».

— На мою думку, трохи забагато запитань, щоби я отак запросто на них відповів, — приходень підвівся, підійшов і простягнув руку для привітання. — Будьмо знайомі. Ян Ус — мешканець цього скромного прикарпатського містечка.

Я принципово не став тиснути його руку. Чоловік подивився на долоню, покрутив кілька разів рукою і опустив.

— Ваше право.

Ян зійшов із тераси на бруківку й попрямував до міської ратуші.

Якщо ви виросли в середовищі, де панувала комуністична ідеологія, а дитячі ігри носили переважно російськомовний характер, та й усі сценарні слова передавалися з уст в уста виключно «великодержавною», то з легкістю згадаєте, як «казакі» полювали на «разбойніков», як дівчата з капронової та жестяної кришок робили «бітку» для «класіків», як «важатий» мав подати «піанєра», щоби той, немов кеглі, розметав своєю тушою вишикуваний стрій противників. і, напевно, в усьому Радянському Союзі не знайшлося б дитини, яка б не знала магічних слів «морє валнуєца трі, марская фігура замрі!» — і всі гравці завмирали в тих чудернацьких позах, у яких заскочив їх звук цього чарівного замовляння. Ведучий мав відгадати, кого зображує кожна така імпровізована морська фігура, котрі стояли то на одній нозі, то розкинувши руки, наче гілки дерева, то накарачки, імітуючи якусь хижу тварину, — кому на що фантазії вистачало.

От і зараз я бачив перед собою щось схоже на площі Ринок. Люди позастигали, як воскові фігури в музеї мадам Тюссо. Один лише Ян відсвічував червоною підошвою кросівок та елегантно шарудів джинсом. Усе зупинилось: й автівки на півдорозі, і ранковий вітер, і навіть стрілки годинника на майже п’ятдесятиметровій вежі, увінчаній шоломом золотої маківки.

Описати свої відчуття в такі хвилини практично нереально. Занадто багато психологічних тонів перемішалося десь коло пупця: і страх, й обурення, і здивування, і захоплення, і цікавість. Я відчув, як остання роздирає мозок, пожирає нутро. Відчуття було таке, як у малої дитини, котра пхає залізну спицю від бабусиного плетива в розетку, знаючи, що цього робити не можна. Але ж хочеться! Попри те, що всі наявні інстинкти велетенським «Титаніком» гули в голові: «ТІКАЙ!» Та що зі мною станеться? Достатньо було глитнути комок слини, й інстинктивний «Титанік» потонув, а я попрямував за своїм новим знайомим.