Ірина Червінська - Палац утраченої слави, Ірина Червінська

Одного ранку головний герой за звичкю перед роботою заходить в улюблену кав'ярню випити кави. До нього раптово підсідає незнайомець, який, виявляється, уміє зупиняти час...

Палац утраченої слави

Ірина Червінська

Палац утраченої слави.

(містична новела)

 

— Що ти бачиш перед собою? — несподівано десь ізбоку пролунав незнайомий чоловічий тембр. Масний такий, хоч бери й масти на хліб.

— Натовп, — якось автоматично відповів я.

***

Я маю звичку щоранку пити каву перед тим, як зануритись у рутину повсякденної роботи. «І що в цьому особливого?» Дійсно, мільйони людей зранку смакують чорний, гіркувато-густий напій, завезений до нас із далекої старовинної Ефіопії за посередництвом Османів. Запарювання кип’ятком меленого коричневого порошку для багатьох уже стало своєрідним особистим ритуалом. Ці дії досить прості. Їх із легкістю до снаги повторити кожному, хто має бодай одну руку: насипте дві чайні ложечки меленої кави в улюблене горня, долийте киплячої води з не менш шанованого чайника, кілька разів помішайте ложечкою, двічі-тричі постукайте мельхіором по фаянсу країв, накрийте (до смаку) блюдцем і знайдіть на п’ять хвилин якусь іншу забавку (пульт від телевізора в цьому разі найзручніший варіант, та якщо ви гурман — перелистайте побіжно томик Андруховича чи бодай Єшкілєва). Коли спливе магічний час, який потрібен для того, щоби молекули води поєднались у любовному сплетінні із ферментами кави, знову повторіть процедури помішування та постукування, додавши попередньо цукру, солі, кориці, меду чи того інгредієнта, на який здатна ваша кулінарна фантазія. Тепер сміло можна насолоджуватися новим днем, смакуючи гарячий трунок маленькими ковтками, як дегустують дорожезний елітний коньяк.

Але особисто я терпіти не можу всієї цієї суєти і пританцьовування навколо плити. Я відрізняюсь патологічною лінню, коли можу скористатися нагодою цього всього не робити. Зрештою, Бог дав людям розум, щоби вони заснували традицію кав’ярень. І в моєму місті її не наважуються порушувати. І я не виняток. Щоранку я заходжу на терасу (поки що жовтень і доволі тепло) закладу «Говорить Івано-Франківськ», вмощую себе в плетене мереживо крісла й замовляю філіжанку кави.

Кажуть, що люди — раби власних звичок. Отак і я не уявляю вже собі кави без типографічного запаху газетних побрехеньок. Та й перегляд преси скорочує очікування. А от палити цигарки — у жодному разі! Цигарковий дим та смак кави — речі несумісні. Щось одне обов’язково замістить інше. Це те саме, що запивати перлину Грузії «Кіндзмараулі» водою «Рогатинська».

Зазвичай я самотній у такому уподобанні симбіозу кавового духу та паперової преси. Але чомусь не цього ранку.

— Що ти бачиш перед собою? — десь ізбоку пролунав незнайомий чоловічий голос.

— Натовп, — якось аж занадто автоматично відповів я.

У сусіднє крісло всівся чоловік звичайної зовнішності, яких тисячі й тисячі тисяч. Я не фізіогноміст, але на вигляд йому десь між сорок та п’ятдесят. Сині, не нові джинси, біла футболка під спортивною курткою, кросівки, вибрита позавчора мармиза, типово стрижена голова. Тільки чисті, випещені руки привертали увагу. Їхній бездоганний вигляд свідчив про те, що цей вимушений співучасник моїх кавових справ не працював на важкій роботі — занадто вже м’якою, майже прозорою була їхня шкіра. Білоручка. Я таких недолюблюю.

— Ну хіба то натовп? Не сміши мене, — приходень поблажливо усміхнувся.

— Не зрозумів…

— Ну подивися туди, — і він пальцем ткнув у напрямку першої ж огрядної жінки, котра навантажилася пакетами, як танкер контейнерами, летіла повз ратушу так швидко, наче в центрі європейського міста за нею гналися середньовічні вовки-перевертні, — у неї сьогодні має бути свято. Приїдуть діти з внуками.

— Ну й що тут такого?

— А вона навіть не впевнена чи це добре, чи зле. Споконвічне протистояння світоглядів поколінь. Внуків люблять усі, а зятів — радше недооцінюють, не розуміють, а тому…

— А мені що з того?

— А в нього дуже непоступливий норов. Так, саме норов, бо він бик за гороскопом і в житті теж. Зять відмовляється називати тещу мамою. Де таке видано?

— А мені що до того?! — ця розмова почала скидатися на зіпсутий телефон.

— Бідна донька. Батько її геть замучив своїми прикладами споконвічного маразматично-фанатичного поклоніння всім західняцько-сільсько-побутовим традиціям. Де ж таке видано?! Та ж його, себто батька, навчили шанувати старших, а доньчиного йолопа — ні. Мало, мало його в дитинстві лупасили березовим прутом. А діти їхні? Ти лише глянь  на тих вилупків! Поки дорослі вирішують глобальні питання їхньої родини, хто з них «В сраці був — гівно бачив», малі кулібіни доберуться до сірників на кухні.

— Ну, а мені що до того!!?

— Та нічого. Тебе тільки сирени пожежні розбудять посеред ночі, бо вікна твого мешкання виходять на центральну дорогу. А он там. Ти подивись, придивись уважно! Бачиш того молодика в шкірянці минулого сторіччя? От сліпий… та отой… ходить якось так… не зовсім рівно. У нього — абстинентний синдром. Його курва кинула вчора зранку. Її інакше язик не повертається назвати. Аби не гірше. Продалася за дорогу каву в «Легенді», а тепер живе з надією на золоту каблучку. І це як мінімум.

— Та, побухає тиждень і забуде.

— Не забуде, не встигне. Бідака живе там, де дідько надобраніч каже, та ще й сам у великій хаті, яку батьки збудували на кревні, привезені з усіх закутків старого світу, себто Европи. А за нею починаються поля. А ще на подвір’ї стоїть стара стодола, яку не встигли знести. Сьогодні до нього прийде товариш. І навіть без фляшки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍