Ірина Червінська - Палац утраченої слави, Ірина Червінська

— А що це за люди? — запитав я в Уса.

Шампанське розлилося цілим тілом легким хмелем. Ян знову наповнив спорожнілий келих.

— Ти головно зосередься на шампанському, мій друже. І все буде добре.

Уся ця історія, яка знайшла місце в моєму житті одного погожого жовтневого ранку, була вище мого розуміння. Та я вже почав звикати до неоднозначності того, що відбувається навколо мене. Ці середньовічні постаті, цей мій новий нав’язаний знайомий, що привів мене в закинутий будинок, про який ходить у народі безліч легенд та домислів. Моє логічне мислення із цим не могло дати собі ради, тому залишалося тільки пити.

Після другого келиха був третій, після третього — четвертий. Ця пляшка якась бездонна. Гурт хлопців у фраках виконував музичні замальовки, щоразу пришвидшуючи темп. Танець же не скидався на благородний вальс, а радше мікрошабашну вакханалію африканського племені. А я все глибше і глибше поринав у алкогольну ейфорію. Серце й пульс тепер синхронізувалися з кожним тупотом каблуків, як ґаджет із комп’ютером.

Раптом музика стихла, присутні завмерли. Ян повільно встав із крісла й усі повернулися фізіономіями до нього.

— Діти мої, нащадки великого роду! — урочисто почав він.

— То вони — твої діти? Хе-хе, — я вже заледве вертів язиком у роті, але не міг не вставити власних п’ять копійок. — Я думаю, хто ти є, а то виходить, що ти — багатодітний батько! Коли встиг? Ги-ги-ги…

Але Ян не звертав на мої незграбні слова жодної уваги.

— Я знаю, — вів далі він, — що цей палац, ваш дім, ваш оплот став для вас також і в’язницею, гетто. Але недалеко той час, коли ви остаточно насититесь й укріпитесь, щоби вийти на волю. І тоді настане час розплати для тих, хто поглумився з пам’яті про цей славний рід.

— А що ж ти поселив своїх дітей у такому свинарнику? — не вгавав я.

— Два століття такі, як оцей, — Ян вказав пальцем на мене, — розорювали родинне гніздо, паплюжили його й надалі роблять це ще завзятіше.

— А до чого тут я? — мене такі заяви оратора в джинсах розгнівили. — А я тут ні до чого!

— Ще трохи, і ми зможемо відродити справедливість. Ми вийдемо із цієї темниці і примусимо мешканців цього невдячного міста знемагати від жаху, поки вони не зроблять те, що мусять — не повернуть колишню велич дому Потоцьких, до якого ви всі належите. Тому пощади не буде!

— Потоцьких? — попри хміль до мене почало доходити, чому цей дивак із такою ніжністю та обережністю доторкався до всього, що було у цій садибі. — Ти — не Ян Ус. Ти — Ян Потоцький, один із засновників шляхетського роду, — мені ставало зле. — Але як? Нащо ти мене сюди привів?

Але той вів далі своє.

— Сьогодні знаменний день! Ми залишилися за два кроки до омріяної мети. Це жертвопринесення — передостаннє.

Присутні задоволено загули.

— Нам залишилося дочекатися ще одного повного місяця і тоді Станіслав здригнеться від болю! Вони відчують усе те запустіння та покинутість, на яку прирекли нас. Ми розграбуємо їхні душі, як вони — цей палац. Їхні життя розсипляться, як розсипаються стіни нашого дому.

Шляхетний натовп зайшовся справжнім біснуванням.

— Ось перед вами передостання жертва, ще один щабель до нашого визволення! — Ян уп’явся сіро-зеленим поглядом у мою постать.

Я протверезів в один момент, коли нарешті зрозумів, до чого зводилась уся риторика старого Потоцького, і коли я побачив, що та купа шовку, парчі та прикрас рушила до мене з простягнутими руками. І тепер мені вдалося розгледіти їхні обличчя. Це були голі черепи з прогнилими зубами й пустками замість очей. «Це все!», — промайнуло в голові. Холод огорнув кінцівки, а до горла підступило все випите «Теттенже».

Я не встиг навіть крикнути.

Усі подальші події я бачив, немов десь ізбоку, й нічого не відчував, ніби й не зі мною все це сталось. Аристократичні кістяки роду Потоцьких блискавично накинулися на мене. Вони рвали тіло руками й зубами на шматки, розтягували костомахи по закапелках зали, обгризаючи та обсмоктуючи їх там із завзятістю скажених псів. За останні маслаки взагалі зчинилася бійка. Ян же стояв осторонь, склавши руки перед собою, і щось тихо шепотів у підлогу із закоченими очима.

Раптом я відчув, як мене щось тягне догори. Ось я вже під стелею, а через мить — над дірявим дахом будинку. Коли я прийшов сюди, був ранок, а тепер наді мною сяяла біла тарілка місяця. Я завис, не маючи змоги й сили рушити в будь-який бік, хоч і осмислював свою невагомість. Та я так довго не висів. Від вежі ратуші відділився великий білий птах, схожий на орла-альбіноса, і полетів до мене. Червоні очі пернатого створіння відсвічували зловісним вогнем. «Тікати!» Але я не власний над своїм тілом (чи вже духом?). Кричати! Та де там! Німота скувала язик, наче оковами.

Подоба орла схопила мене кігтями й понесла за місто. Летіли довго. У темряві мало що можна було розібрати, тому я не знав, де ми. Та за деякий час побачив, а швидше здогадався, що птаха зі мною в кігтях почала кружляти над полем, опускаючись дедалі нижче й нижче. Посеред цього поля я помітив великий колодязь, обкладений білим камінням. Білий орел несподівано розімкнув кігті і я полетів прямо в колодязну темряву, а птах враз розсипався на безліч великих цвяхів, котрі падали слідом за мною.