Ю. Несбе - Мисливці за головами

розповідав Лотте про той аборт. Вона сказала, що батьки вмовили її зробити аборт, коли вона була підлітком. Ну, і я вигадав це, щодо Дауна, аби краще виглядати в її очах.

— І вона… вона…

— Так, — сказав я. — Вона єдина, хто міг розповісти це Класу Граафу.

Я зачекав. Дав їй час обміркувати мої слова.

А потім розповів Діані, що мало відбутися далі.

Вона перелякано поглянула на мене і скрикнула:

— Я не можу зробити цього, Роджере!

— Хіба? — сказав я.

— Ти зможеш, і ти це зробиш, — сказав новий Роджер Браун.

— Але… але…

— Він брехав тобі, Діано. Він не здатен зачати дитину. Він стерильний.

— Стерильний?

— Я подарую тобі дитину. Обіцяю. Тільки зроби це заради мене.

Вона відмовлялася. Плакала. Благала. І нарешті пообіцяла.

Того вечора, коли я вирушив до Лотте, щоби стати вбивцею, я проінструктував Діану і знав, що вона впорається із завданням.

Я так і бачив, як вона приймає Граафа, як він проходить, а вона посміхається цією засліплюючою брехливою посмішкою, а коньяк уже в бокалі, який вона йому простягає, — за переможця, за майбутнє, за ще не зачату дитину. Як вона вимагає, щоб вони зачали її якомога скоріше, тепер же, цієї ночі.

Я сіпнувся, коли Діана вщипнула мене за сосок.

— Про що це ти замислився, га?

Я підтягнув ковдру.

— Про ту ніч. Як Грааф прийшов сюди. Як він лежав з тобою ось тут, де лежу я.

— Ну то й що? А сам ти в ту ніч лежав у ліжку з трупом.

Досі я уникав запитувати це, але тут не втримався:

— Ви займалися сексом?

Вона тихо розсміялася.

— Довго ж ти терпів, любий.

— То займалися чи ні?

— Скажімо, так: ці краплі з дормікумом, які я вичавила йому у бокал з гумової кульки, спрацювали швидше, ніж я думала. Поки я причепурилася і прийшла сюди, він уже спав, як бабак. А вранці, навпаки…

— Відкликаю питання, — квапливо сказав я.

Діана провела рукою вниз по моєму животу і знову засміялася.

— А вранці він був страшенно бадьорий, але не через мене, а через телефонний дзвінок, який його розбудив.

— Звісточка від мене.

— Так. У всякому разі, він одразу ж вдягнувся і пішов.

— Де у нього був пістолет?

— У кишені куртки.

— Він перевірив його, перш ніж піти?

— Я не знаю. Він все одно не помітив би різниці, вага була приблизно та сама. Адже я замінила тільки три верхніх патрони у магазині.

— Так, але холості патрони, що я тобі дав, було відмічено червоною буквою «Ь» на дні гільзи.

— Якщо він перевіряв, то, певне, подумав, що це означає «back».[42]

Сміх наповнив спальню, сміх двох людей. Я слухав його з насолодою. Якщо все піде як слід і лакмусові папірці не брешуть, скоро до цього дуету додасться сміх третьої людини. І витіснить нарешті інші звуки, од відлуння яких я ще час від часу прокидаюся по ночах. Гуркіт пострілів Граафа, коли полум’я виривається з пістолетного дула й у соту долю секунди встигаєш подумати, що Діана так і не замінила патрони, знову зрадивши мене. А потім — луна, дзвін порожніх гільз, що котяться паркетом, вони потім загубляться поміж інших гільз, використаних і нових, від бойових та холостих патронів, поміж гільз, що валяються там у такій кількості, що поліцейські ніколи не зможуть у них розібратися, навіть якщо зрозуміють, що камери спостереження розповіли їм зовсім не ту історію.

— Тобі було страшно? — спитала вона.

— Страшно?

— Так, адже ти так і не розповів мені, що відчував. І тебе немає в кадрі…

— У кадрі… — Я трохи відсунувся, щоб побачити її обличчя. — Отже, ти зайшла в мережу і знайшла цей відеозапис?

Вона не відповіла. І я подумав, що й досі ще багато чого не знаю про цю жінку. Що загадок там, напевне, стане на ціле життя.

— Так, — сказав я. — Мені було страшно.

— Але чому? Ти ж бо знав, що його пістолет…

— Але бойовими не були тільки три верхніх патрони. Я повинен був влаштувати так, аби він відстріляв їх усі, щоб поліція не знайшла в магазині холостих, чи не так? Але ж він міг зробити і четвертий постріл? Міг і взагалі замінити магазин. І крім того, у нього міг бути спільник, про якого я не підозрював.

Запала тиша.

Потім вона тихесенько спитала:

— Отже, більше ти нічого не боявся?

Я зрозумів, що вона думає про те саме, що і я.

— Боявся. — Я повернувся до неї. — Я боявся ще однієї речі.

Я відчував обличчям її дихання, часте і гаряче.

— Що він уб’є тебе тієї ночі, — сказав я. — Грааф не збирався заводити із тобою сім’ю, а ти була для нього небезпечним свідком. Я знав, що піддаю тебе смертельній небезпеці, коли питав, чи згодна ти зіграти роль принади тієї ночі.

— Я знала про цю небезпеку із самого початку, любий, — прошепотіла вона. — Саме тому я й подала Класу келих з коньяком, щойно він переступив поріг. І не будила його, поки ти не подзвонив. Я знала, що у нього буде клопітливий день, коли він почує голос з того світу. А крім того, я ж замінила три перших патрони, правильно?

— Правильно, — сказав я.

Діані легко даються логічні задачі з простими числами — я начебто про це вже якось розповідав?

Вона провела рукою по моєму животу.

— До того ж, я оцінила, що ти цілком свідомо піддав моє життя небезпеці…

— Що?

Її долоня ковзнула нижче, накрила мій член, охопила яйця. Зважила їх і трохи стиснула ці два мішечки із сім’ям.

— Найголовніше — це баланс, — вела далі Діана. — Він — фундамент усіх добрих гармонічних стосунків. Баланс провини, сорому і нечистої совісті.

Я почав подумки пережовувати почуте, намагаючись засвоїти, примусити мозок перетравити цю доволі важку їжу.

— Ти хочеш сказати… — почав я, замовк і почав знову: —…ти хочеш сказати, що опинилася у смертельній небезпеці з моєї вини… що це…

— …справедлива ціна за все, чим я тобі зашкодила. Як «Галерея Е» була справедливою ціною за зроблений аборт.

— І давно ти так вважаєш?

— Давно, звісно ж. І ти теж.

— Точно, — сказав я. — Спокута…

— Саме так. Спокута. Украй недооцінене заспокійливе?

Вона стисла мою мошонку трохи сильніше, і я спробував розслабитися, насолоджуючись болем. Вдихнув Діанин запах. Він був чудовим, та чи доведеться мені колись вдихнути такий аромат, який зможе затьмарити сморід людських екскрементів? Почути щось, здатне заглушити звук, з яким кулеметна черга прошиває легені Граафа? Потім