Ю. Несбе - Мисливці за головами

— Так, домовлялися, але тепер я готова це почути, Роджере. Чесне слово!

— Люба, послухай…

— Ні! Завтра буде опубліковано офіційний рапорт поліції, і я так чи інакше дізнаюся усі подробиці. А мені хочеться почути їх від тебе.

Я зітхнув.

— Упевнена?

— Цілком.

— В око.

— В яке?

— У це. — Я торкнувся вказівним пальцем її лівої брови чудової форми.

Вона заплющила очі і зробила глибокий і повільний вдих. Потім видих.

— А з чого ти її застрелив?

— З маленького чорного пістолета.

— Але де…

— Я знайшов його в будинку Уве. — Я провів пальцем уздовж її брови до скроні, погладив високі вилиці. — І повернув його на місце. Без моїх відбитків, звісно.

— Де ви були, коли ти вбив її?

— У передпокої.

Дихання Діани стало помітно частішим.

— Вона щось помітила? Злякалась? Зрозуміла, що відбулося?

— Не знаю. Я вистрелив, щойно увійшовши.

— Що ти відчув?

— Печаль.

Вона мляво посміхнулася:

— Печаль? Правда?

— Так.

— При тому що вона намагалася заманити тебе у пастку до Класа?

Мій палець завмер. Навіть тепер, місяць по тому, як усе це скінчилося, мені не подобалося, що вона називає його на ім’я. Та вона, звісно, мала рацію. Завданням Лотте було стати моєю коханкою, це вона мала звести мене з Класом Граафом і вмовити мене запросити його на інтерв’ю у «Патфайндер», а потім зробити так, щоб я його порекомендував. Як довго вона тримала мене на гачку? Три секунди? А я безпомічно звивався на ньому, поки вона підтягала мене дедалі ближче. Але трапилося дещо надзвичайне — я зірвався з гачка. Чоловік так сильно кохав дружину, що знехтував самовідданою коханкою, яка нічого для себе не просила. Дивовижно! І їм довелося змінювати свої плани.

— Здається, мені було її шкода, — сказав я. — Але, думаю, я просто виявився останнім із чоловіків, що обманювали Лотте усе її життя.

Я відчув, як Діана трохи сіпнулася, коли я промовив це ім’я. Це добре.

— Може, поговоримо про щось інше? — запропонував я.

— Ні, зараз я хочу говорити про це.

— Добре. Давай поговоримо про те, як Грааф звабив тебе і вмовив мною маніпулювати.

Вона тихо розсміялася:

— Давай!

— Ти його кохала?

Вона повернулася до мене і подивилася довгим поглядом.

Я повторив питання.

Вона зітхнула і притислася до мене.

— Я закохалась.

— Закохалась?

— Він хотів подарувати мені дитину. І я закохалася.

— Ось так просто?

— Так. Тільки це зовсім не просто, Роджере.

Вона, звісно ж, мала рацію. Це геть не просто.

— І заради цієї дитини ти вирішила пожертвувати всім? Навіть мною?

— Так. Навіть тобою.

— Навіть якби мені довелося заплатити за це життям?

Вона тихенько потерлася скронею об моє плече.

— Ні. Не настільки. Ти чудово знаєш — я вважала, що він просто зможе вмовити тебе підписати рекомендацію.

— Ти справді у це повірила, Діано?

Вона не відповіла.

— Правда, Діано?

— Так. Мені так здавалося, принаймні. Можеш вважати, що я хотіла у це вірити.

— Настільки, що погодилась підкласти гумову капсулу із дормікумом мені на сидіння?

— Так.

— А у гараж ти спустилася, щоб відвезти мене в те місце, де він мене умовить, вірно?

— Але ж ми з тобою вже все обговорили, Роджере. Він сказав, що це найменш ризикований спосіб для всіх. Мені, звісно, слід було зрозуміти, що це безумство. І я, напевне, це розуміла. Не знаю, що іще тобі сказати.

Ми лежали й думали кожне про своє і слухали тишу. Влітку ми могли слухати дощ і вітер у листі дерев нашого саду, але не тепер. Тепер усі крони стояли голі. І мовчазні. Одна надія — коли-небудь знову настане весна. Можливо.

— І довго ти була закохана? — спитав я.

— Поки до мене не дійшло, що я наробила. У ту ніч, коли ти повернувся додому…

— I?

— Мені хотілося лише одного — померти.

— Я не про нього питаю, — сказав я. — Я мав на увазі — закохана у мене.

Вона тихенько розсміялася.

— Звідки ж я знаю — ще нічого не скінчилося!

Діана не брехала майже ніколи. Не тому, що не вміла, — Діана надзвичайно обдарована брехунка, — але тому, що не завдавала собі клопоту. Вродливим людям це ні до чого, у неї немає причин оволодівати тими захисними механізмами, які ми, решта, розвиваємо у собі, щоб було чим відповісти, коли нас відштовхують і коли нами нехтують. Але коли жінки на зразок Діани все ж вирішують збрехати, то брешуть сміливо й успішно. Не тому, що вони менш моральні, ніж чоловіки, а через те, що краще володіють технічним боком цієї справи. Саме тому я вирушив до неї того вечора. Бо знав: вона — найліпша кандидатура.

Тоді, зачинивши за собою двері, я постояв у холі, слухаючи її кроки, потім піднявся сходами до вітальні. Я почув, як кроки завмерли, потім мобільник упав на журнальний столик, а потім почувся шепіт, переривчастий від плачу: «Роджере…» — І тут сльози полилися з її очей. І я не намагався її зупинити, коли вона кинулася мені на шию.

— Слава Богу, ти живий! Я намагалася тобі додзвонитися увесь день учора і сьогодні… Де ти був?

І Діана не брехала. Вона плакала, бо вирішила, що втратила мене. Бо сама прибрала мене і моє кохання геть зі свого життя, як собаку, якого відправляють до ветеринара на приспання. Ні, вона не брехала. Я чув нутром. Але я вже казав, що не дуже розбираюся в людях, а Діана — неперевершена брехунка. Тож, коли вона пішла до ванної змити сльози, я все-таки взяв її телефон, щоб переконатися, що вона набирала саме мій номер. Про всяк випадок.

Коли вона повернулася, я розповів їй усе. Абсолютно все. Де я був і що відбулося. Про викрадання картин, про її телефон під ліжком у квартирі Класа Граафа, про датчанку Лотте, яка піймала мене на вудочку. Про розмову з Граафом у лікарні. Після якої я зрозумів, що він знає Лотте, що саме вона — його найближчий спільник, що гель з передавачами втерла мені у волосся не Діана, а кароока бліда дівчина із чарівними пальцями, перекладачка, що говорила іспанською і віддавала перевагу чужим історіям перед своїми. Що гель був у мене у волоссі ще звечора, ще до того, як я знайшов Чикерюда в машині. Діана мовчки витріщалася на мене.

— Грааф сказав мені у лікарні, що я вмовив тебе зробити аборт, бо у дитини був синдром Дауна.

— Дауна? — Діана вперше за кілька хвилин порушила мовчання. — Звідки він це взяв? Я не говорила…

— Знаю. Це я вигадав, коли