Оксана Мрійченко - Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко

— Лера? — пролунав у динаміку різкий чоловічий голос. — Це Ярослав.

— Ярос…, — серце зробило в грудях такий різкий викрутас, що Лері навіть перехопило подих і вона мимоволі замовкла на середині слова.

— Чого запнулася? Не чекала? — грубо запитав чоловік.

— Вибачте, я дійсно…, — Лера перевела подих. — Чому ви телефонуєте?

— Не з власної волі, повір! — Ярослав роздратовано зітхнув. — Влад прийшов до тями. І хоче тебе бачити.

— Влад отямився? Дякувати Богу! Як він?

— У мене немає настрою вести з тобою милі розмови! — різко обірвав її Ярослав. — Приходь в клініку завтра опівдні.

У динаміку почулися короткі гудки. Лера відклала телефон і попленталася на кухню, починаючи схлипувати. Аня вже виклала тістечка на тарілку і тепер розливала по чашках чай.

— Божечки, Леро! — вигукнула вона, побачивши заплакану подругу. — Що таке?

— Влад, — сльози душили і Лері ніяк не вдавалося їх вгамувати. — Він…

— Що? — Аня перелякано округлила очі. — Гірше стало?!

— Ні. Він… отямився. І хоче… мене бачити.

— Фууух! Мало інфаркт не отримала! — Аня важко перевела подих і з докором поглянула на Леру. — Чого ти плачеш? Це ж добре! А звідки інформація?

— Ярослав телефонував. Просить мене прийти завтра в клініку.

— Ого! Що це в лісі здохло, що батько Влада дійшов до такої люб’язності?!

— Його важко було назвати люб’язним.

— Якось дивно це, — Аня стала похмурою. — Може Ярослав замислив щось?

— Байдуже, — Лера витерла мокрі від сліз щоки. — Я рада, що побачу Влада.

Залишок дня і ніч здавалися Лері нестерпно довгими. Сон тікав, а думки кружляли навколо майбутньої зустрічі з Владом. Що він їй скаже? З телефонної розмови було зрозуміло, що Ярослав не змінив свого ставлення. Можливо він і на думки сина зміг вплинути?

Ніч була безсонною, а ранок розпочався з привітань від батьків. Лера любила свої дні народження, але цього року це свято перестало бути святом і не приносило жодної радості. Сергій і Світлана знали про дзвінок Ярослава і були здивовані його запрошенням не менше за Аню. Проте дуже зраділи, що Влад нарешті прийшов до тями. 

Лера насилу дочекалася призначеного часу і приїхала в клініку рівно опівдні. Ярослав чекав біля рецепції. Здавалося, що його погляд став ще суворішим і холоднішим. Ярослав навіть не намагався приховати роздратування, але Лера ввічливо з ним привіталася. Вона була вдячна за можливість побачити Влада.

— Дякую, що дозволили мені прийти, — нерішуче промовила дівчина.

— Була б моя воля, я б тебе не пускав, — різко кинув їй Ярослав. — Але Влад тут такий скандал влаштував. Вимагав привести тебе. Наче здурів! Ходімо.

— Як він почувається? — Лера слухняно рушила за чоловіком.

— А як по-твоєму може почуватися молодий хлопець, який не відчуває ніг?!

— Влад не відчуває ніг? — Лера навіть сповільнила кроки. — Господи, то лікар казав правду?! Але… це ж лікується?

— Травма серйозна. Це може бути на все життя, — Ярослав кинув на дівчину короткий погляд, сповнений ненависті. — І все через тебе. Якщо плануєш кидати Влада, то краще зроби це зараз.

— Що?! — обурилася Лера. — Я не покину Влада!

— Справді? — в карих очах Ярослава промайнула дивна тінь, а на його губах з’явилася недобра усмішка. — Ну побачимо, на скільки тебе вистачить!

Лера не зовсім зрозуміла цю репліку, але всередині з’явилося дивне погане передчуття. Холодне і дуже тривожне. Ярослав зупинився біля широких білих дверей палати і відчинив їх. Лера зробила глибокий вдих і зайшла всередину. Світла затишна кімната мало нагадувала палату в традиційному розумінні цього слова. Єдиним атрибутом лікарні тут було високе ліжко, на якому лежав Влад. Він одразу повернув голову і зустрів погляд Лери. Садна на обличчі Влада майже загоїлися, проте його ліва рука та нога досі залишалися в гіпсі. Лера мимоволі закусила губу, намагаючись стримати емоції.

— Даю тридцять хвилин, — суворо промовив Ярослав, зникаючи за дверима.

Залишившись наодинці з Владом, Лера підійшла ближче. Стримувати сльози ставало все важче і вони стрімко накопичувалися на віях, перетворюючи все навколо в суцільну змазану картинку.

— Привіт, маленька! — тихо промовив Влад. — Я скучив.

— Владику, — Лера схлипнула і нахилилася над ним, вкриваючи обережними поцілунками рідне обличчя. — Мій. Коханий. Як же ти мене налякав!

— Погано пам’ятаю аварію, — Влад повільно підняв праву руку, яка була без гіпсу і лагідно торкнувся пальцями щоки дівчини, витираючи сльози. — Але спогади про тебе такі ж яскраві та теплі. Не плач. Все буде добре.

— Боляче? — Лера накрила долонею його груди, прикриті білою футболкою.

— Тільки від того, що не можу тебе обійняти, — Влад сумно посміхнувся. — З днем народження, кохана! Вибач, що я цього року без подарунка.

— Ти отямився. Це найкращий подарунок. Як почуваєшся?