Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

дружина хоче одержати свободу й де вона є, граф негайно примчить із півночі, мов буря. Може, він і втратив розум у мить гніву, але бюся об заклад, що він і досі любить свою дружину й хоче повернути її.

— Вона не повернеться, — твердо сказав Босвелл, — і я б не дозволив їй. Послухай, Сенді. Ти знаєш, що мене називають некоронованим королем Шотландії. Мені не потрібен трон мого кузена, але Джеймі неможливо в цьому переконати. Коли ми з Кат одружимося, то проводитимемо якнайбільше часу в Італії. Я залишу собі лише Ермітаж, для сина, якого вона колись подарує мені. Таку ціну — вигнання з нашої любої вітчизни — ми з Кат сплатимо королю за наше щастя. А щодо графа Ґленкірка, він не заважатиме нам, інакше Кат погрозить розповісти, як усе було. Джеймі цього не допустить. Він-бо водночас король і голова церкви. Ах, Сенді! Я чекав на щастя все життя, і нарешті воно для мене настало! Я й не думав, що таке взагалі можливо.

Лорд Гоум похитав головою. Усе це було дуже просто. Занад то просто. Уболіваючи за Френсіса, він сподівався, що це йому таки вдасться. Босвелл завжди був нестримний. Великий розум, який набагато випереджав свій час, він постійно мусив захищатися від нападів усякої дрібноти. Кохання заспокоїло його. Він став тихішим, не таким вразливим.

Александер Гоум не знав про Катріону Леслі нічого, крім того, що славили про неї при дворі, але жінка, що змогла так вплинути на графа Босвелла, мала таки бути справжньою жінкою. Він усміхнувся: «Не взяв би тебе кат, Гепберне! Тобі таки поталанило. Яка он вона ще й красуня на додачу!» Гоум вирішив побути якийсь час в Ермітажі й дізнатися більше про графиню Ґленкірка.

Він залишався в них до літа, яке тішило їх напрочуд гожою погодою. Гоум їздив із ними в прикордонні набіги й пишався прекрасною горянкою-графинею не менше, ніж Босвелл і його люди. Лорда розчулював чарівний ритуал, що його коханці виконували перед кожним виїздом. Босвелл повертався до Кат і вигукував: «Я Босвелл!», — а графиня на це м’яко відповідала: «Я Леслі!» На англійському ж боці кордону закохані не важилися вигукувати прізвища своїх кланів.

Завжди, коли вони верталися живі-здорові через кордон на рідну землю, Френсіс Гепберн знімав Кат із сідла її коня й садовив перед собою на Валентайна. Однією дужою рукою він тримав повіддя, другою обіймав тонку талію коханої, і вони їхали отак укупці, гомонячи про щось своє.

Няня, що гляділа лорда Гоума в дитинстві, говорила про справжнє кохання, але коли він виріс і змужнів, то дізнався, що в стосунках між вельможними чоловіками та жінками існують тільки два шляхи. Перший — династичний. На нім шлюби влаштовують із якнайбільшими перевагами для обох родин, не надто піклуючись про тих, кого одружують. А другий — хіть. Та те, що відбувалося між графом Босвелла й графинею Ґленкірка, не мало стосунку до жодного з цих шляхів. Александер Гоум збагнув, що на власні очі бачить справжнє кохання.

Переконавшись, що Кат Леслі не пройдисвітка, яка вирішила використати його друга, Сенді Гоум урешті вирушив додому, у Гірзель.

Розділ 26

Девід Дуґлас, граф Анґуса, був тихий чоловік. Він уникав прикрощів і не любив сцен. Нині граф перебував у будинку дочки в Крайтоні й щойно дочитав листа, що його одержав від її далекого чоловіка.

— Ну, батьку? Що мені робити?

Девід Дуґлас трохи скривився. У Марґарет був різкий голос. Він дратував його, як і завжди.

— А що ти хочеш, люба моя? Я не вірю, що ти ще нічого не вирішила. Ти його любиш, Марґарет?

— Ні, — відповіла та.

— То в чому ж річ? Він прохає в тебе розлучення, пропонуючи тобі все своє майно, крім Ермітажу. Чи ти й Ермітаж хочеш?

— Ні! Я ненавиджу це місце!

— Тоді, доню, зроби те, що він пропонує.

— Але чому він просить у мене розлучення тепер? Він завжди був щасливий подалі від мене. І про розлучення раніше не йшлося.

— Звичайно ж, ти вже чула ті теревені, Марґарет? Подейкують, тепер якась жінка їздить разом із ним, коли він здійснює набіги на Англію. Можливо, він хоче одружитися з тією таємничою амазонкою.

— Чудова партія для нього! — глумливо кинула Марґарет.

— Годі, дочко, — сказав Анґус, — дай Босвеллові спокій. Рано чи пізно в нього почнеться відкрита ворожнеча з королем. Вони з Джеймсом завжди присікуються одне до одного. Я не хочу, щоб ти й твої діти вплутувалися в цю боротьбу.

— Правда твоя, батьку, — сказала графиня Босвелла. — І краще мені забрати все, що я можу забрати, не зволікаючи. Поглянеш на наші домовленості?

— Авжеж, моя люба. — Девід Дуґлас поплескав дочку по руці. Батько був задоволений. Він завжди міг покластися на Марґарет, на її стриманість і поміркованість.

У Ґленкіркському монастирі абат Чарльз Леслі обмірковував листа від своєї небоги, графині Ґленкірка, у якому вона просила розлучення з Патриком Леслі. Розлучення не було надзвичайною подією серед шотландської знаті, серед прибічників будь-якої церкви, але Чарльз був вражений тим, що Катріона захотіла свободи. Щоб усе так закінчилося після всієї метушні навколо їхнього шлюбу! І вони здавалися такими щасливими всі ці роки! Він знав, що його небіж саме перебуває в замку, тож послав одного з ченців покликати його.

Перше, що Чарльз Леслі зауважив, побачивши свого небожа, — те, що Ґленкірк мав утомлений, виснажений вигляд. Сталося щось дуже погане, і Чарльз Леслі запитував себе, чом йому досі нічого не розповіли. Не кажучи ні слова, він простягнув графові листа, і, вдаючи, що зосереджено наливає собі бузинового вина, потай спостерігав за Патриковим обличчям.

Від болю й суму обличчя Ґленкірка перекривилося.

— Вона не пояснила, чому хоче розлучитись зі мною. Знаєте, вона має на це цілковите право. Але, хай Господь допоможе мені, дядьку, я не хочу втрачати її!

— Годі, годі, Патрику, — примовляв абат, іще більше вражений тим, що побачив свого зазвичай упевненого в собі небожа таким розбитим. — Не може все бути аж так погано. Це через оту данську дівчинку, що лягла під тебе? Невже Кат тобі не пробачила?

— Ні, дядьку, вона пробачила мені, і саме тому те, що я зробив із нею, особливо жахає.

Чарльз Леслі зажадав пояснень. Вислухавши їх, він скипів гнівом.

— Дурень! Дурень ти безклепкий, зарозумілий! Як ти міг?! Не кажи більше нічого. Я не дозволю єдиній дочці моєї сестри повернутися до тебе!

Граф гарячково заперечив:

— Я не дам своєї згоди, доки не побалакаю