Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

зупинився на хвилину, щоб оглянути великий замок на відстані. Почувши стукіт копит позаду себе, він причаївся серед заростей дерев і став чекати. Гоум упізнав Босвеллового огира Валентайна, але кінь поряд із ним, гнідий із золотавим відблиском, був йому не знайомий. Двоє коней мчали просто до нього й зупинилися в траві зовсім неподалік від його укриття. Лордові було добре видно обличчя Босвелла, аж раптом він почув його вигук:

— Я переміг, мадам! Віддавайте свій борг!

Відповіддю на Босвеллові слова став ніжний сміх, і Гоум нетерпляче сіпнувся вперед, але жінка відвернулася, тож він не міг добре розгледіти її обличчя.

— То призначте свою ціну, мілорде! — вигукнула вона дзвінким голосом. Босвелл грайливо звів брову. Потягнувшись, він зняв жінку з коня.

— О, Френсісе! — Жінка знову засміялася. Руки Гепберна зімкнулися навколо неї. Лорд Гоум бачив лише її профіль, з якого нічого не міг утямити. Гоума вразив вираз ніжності та любові на обличчі його друга. Якусь мить помилувавшись своєю коханою, Босвелл мовив:

— Боже-світе, люба моя. Як же я тебе люблю! Гайда, їдьмо додому. Знову поскачеш наввипередки зі мною?

Він посадив її назад на коня. Гоум зробив іще одну відчайдушну спробу побачити жінчине обличчя, але вона повернулася спиною до нього.

— Якщо я виграю, Френсісе, вимагатиму більшу ціну, ніж один поцілунок! — Було чудово зрозуміло, що вона має на увазі, і Гоум трохи не захлинувся:

— Боже мій! Ото жінка!

Босвелл тихо засміявся й відповів:

— Якщо ви мене переможете, мадам, — і, ляснувши гнідого коня по крижах, щоб дати Кат фору, скочив на Валентайна та поскакав слідом за нею.

Лорд Гоум іще кілька хвилин залишався в схованці. Те, що він побачив, його вельми вразило. Він знав Френсіса Гепберна вже багато років. Свого часу вони навіть ворогували. Але юнацьке марнославство притишилось, і згодом вони стали друзями. Гоум ніколи не бачив, щоб Босвелл мав такий спокійний, умиротворений вигляд. Він доволі бахурував із цим чоловіком і добре знав, що Гепберн ніколи не сприймав серйозно жодної жінки, навіть своєї холодної, правильної графині. А проте цього разу Гоум був упевнений: господар Ермітажу ставиться до цієї жінки з усією серйозністю. Видершись на свого коня, Гоум попрямував пагорбами до великого замку. Тепер його цікавість справді розбурхалася.

У дворі лорда зустрів Геркулес Стюарт і, привітавши, забрав його коня.

— Піду покличу Френсіса. Він щойно приїхав і буде радий бачити тебе.

Лорд Гоум чекав у передпокої, усміхаючись до самого себе, гадаючи, хто переміг у перегонах. Раптом двері відчинились, і з’явився Босвелл. Він тепло потиснув Гоумові руку.

— Святий Боже, Сенді! Я радий тебе бачити! Що привело тебе до Ермітажу? — Кремезний граф клопотався коло графина та двох важких склянок.

— Цікавість, Френсісе. Цікавість привела мене сюди. В Единбурзі подейкують, що ти охороняєш кордони пліч-о-пліч із вродливою жінкою. Двір просто зачарований. А може, мені варто повернутися назад і сказати їм, що лорд Босвелл знову посміявся з них? Це, либонь, юнак у перуці, еге?

Босвелл простягнув Александерові Гоуму склянку свого димного віскі й ліниво всміхнувся.

— Хочеш, Сенді, з нею побачитися? Хочеш познайомитися з моєю леді? Я, до речі, прошу в Марґарет розлучення.

Брови Гоума звелися вгору.

— Я сказав Марґарет, що відпишу дітям усе, крім Ермітажу, — провадив далі Босвелл. — А в тебе які новини, Сенді?

Александер Гоум задумливо вдихнув запах віскі, а потім хильнув його.

— Чи правильно я розумію, що Френсіс Стюарт-Гепберн, чоловік, якого йменують некоронованим королем Шотландії, нарешті закохався?

Босвелл відповів не одразу. Він смикнув мотузочку дзвінка й наказав служникові, що з’явився на дзвін:

— Запитай міледі, чи приєднається вона до нас.

Чоловіки мовчки посиділи наступні кілька хвилин, аж ось двері відчинилися.

Босвелл кинувся назустріч чарівливій молодиці. Обійнявши її, він промовив:

— Сенді, дозволь відрекомендувати тобі Катріону, леді Леслі. Кат, це мій давній друг Сенді Гоум.

Лорд Гоум схилився над простягнутою йому тендітною рукою, а потім поглянув у найкрасивіші очі, які йому доводилося бачити. Його думки сплуталися, коли він почув її ім’я.

Кат усміхнулась і ніжно вивільнила руку з лордових долонь.

— Так, лорде Гоум. Я і є Катріона Леслі, та сама графиня Ґленкірка. І так, лорде Гоум, це мене називають доброчесною графинею.

Він почервонів.

— Мадам, я… — Гоум намагався дібрати слова.

Вона допомогла йому:

— Ви здивовані, мілорде, бачити мене тут. Френсіс може розповісти вам усю правду, якщо того забажає. А зараз я маю йти поговорити з економкою, щоб вона подбала про вас. — Графиня повернулася до Босвелла. — Я прослідкую, щоб вечерю подали в малій їдальні.

— Ти приєднаєшся до нас, Кат?

— Так. — Вона ще раз усміхнулася до лорда Гоума, потім повернулася й пішла.

— Боже мій, Босвелле! — вибухнув Александер Гоум. — Катріона Леслі! А Ґленкірк знає, де вона? Він пояснив, що вона поїхала додому доглядати хвору дитину, і він продав її посаду при дворі.

— Це добре, — сказав Босвелл. — Я не дозволю їй повернутися назад до двору. І відповім на твоє запитання, Сенді: ні, Ґленкірк не знає, де вона. Вона написала до свого дядька, абата Ґленкіркського монастиря, прохаючи його про розлучення.

— Як це все почалося? — запитав Гоум. — Ґленкірка та його дружину всі вважали щасливими. Хай тобі грець, Френсісе! Ти знову всіх надурив! Весь цей час ти доводив, що не спиш із нею! Яку дворі сміялися над вашими заявами про дружбу! Базікали, що Гепберн знайшов жінку, створену саме для нього, адже вона не розсуватиме ноги ані перед ним, ані перед кимось іншим, лише перед власним чоловіком. І весь цей час ти спав із нею! — Гоум ляснув себе по коліну й вибухнув сміхом.

Босвелл тихо промовив:

— Ні, Сенді. Усе почалося зовсім не так. Наповни знову склянку, чоловіче, і я розповім тобі всю правду.

Лорда Гоума не треба було довго припрошувати, адже Френсіс Гепберн готував найкраще віскі на кордоні, а може, і в усій Шотландії. Відкинувшись знову у своєму кріслі, гість слухав господареву розповідь спочатку здивовано, потім із дедалі більшим жахом і, нарешті, обурено.

— Хай Бог допоможе мені, — закінчив граф. — Я одразу ж покохав її, але й не сподівався забрати її в Ґленкірка. Бовдур заплішений, таку цінність викинути!

— Навіть якщо ви обойко дістанете свою свободу, — мовив тихо лорд Гоум, — Джеймс Стюарт нізащо не дозволить вам одружитися. Чорт би його забрав, Френсісе! Ти ж бо зростав якийсь час поряд із королівським дитям. Знаєш, яким мстивим він може бути. І ти навряд чи зможеш приховати своє розлучення з Анґусовою дочкою. А що ж із Ґленкірком? Коли він дізнається, що його