Ерін Хантер - Ліс таємниць

зрозуміти, як туди потрапила зігнила сорока. Жоден кіт її би не приніс — навіть найменші новаки знають, що це не їжа.

— Що це означає? — повторила Попелапка.

Воєвода раптом усвідомив, що вона питала не про реальну причину того, чому зогнила сорока потрапила до їхніх запасів.

— Думаєш, це лихий знак? — прохрипів він. — Повідомлення від Зореклану?

— Можливо, — Попелапка здригнулася і глянула на нього своїми великими блакитними очима. — Вогнесерде, Зореклан ще не промовляв до мене від церемонії біля Місяцескелі. Не знаю, знак це чи ні, та якщо так…

— То він, очевидно, для Синьозірки, — закінчив за неї Вогнесерд.

У нього пробігли мурашки по спині. Це вперше проявилися сили Попелапки як медикиці.

— Ти ж збиралася віднести сороку їй.

Вогнесерда пройняв жах від самої думки, що цей знак міг пророчити. Невже Зореклан намагався сказати, що провідництво Синьозірки гнило зсередини, хоч навіть і загроза від Тигрокігтя зникла?

— Ні, — твердо сказав він. — Це не може бути правдою. Негоди для Синьозірки скінчилися. Хтось просто був неуважний і випадково приніс сюди вороняче їдло.

Та воєвода сам не вірив у власні слова, і Попелапка, очевидно, також.

— Я запитаю в Жовтоіклої, — нявкнула вона і спантеличено тріпнула головою. — Вона може знати.

Попелапка швидко вихопила з купи польову мишу і пошкутильгала через галявину.

Вогнесерд гукнув її:

— Не кажи нікому, окрім Жовтоіклої. Кланові не потрібно це знати. Я закопаю сороку.

Молода медикицька змахнула хвостом на знак згоди і зникла між папоротями.

Вогнесерд роззирнувся, аби переконатися, що ніхто їх не підслухав чи не побачив зогнилу сороку. До горла йому підступила жовч, коли він схопив птаху за крило та потяг до краю галявини. Кіт не заспокоївся, поки не викопав достатньо глибоку яму для неї.

Та навіть опісля він не міг викинути цей випадок із голови. Якщо мертвечина насправді була лихим знаком, то які ще злигодні Зореклан приготував для Громового Клану і його провідниці?

До сонцепіку Клан знову зібрався разом. Мисливські патрулі повернулися, всі коти були нагодовані, і Вогнесерд подумав, що настав час піти до Синьозірки й поговорити з нею про те, як керувати Кланом.

Раптом його увагу привернув якийсь рух в ялівцевому тунелі. На галявину вийшли четверо Річкових котів — тих самих, які приєдналися до їхньої битви днем раніше: Леопардошубка, Мрячконіжка, Каменешуб та Чорнокіготь.

Леопардошубка мала свіжий шрам через плече, а вухо Чорнокігтя було роздерте на кінчику — свідчення того, що вони боролися разом із Громовим Кланом проти волоцюг. Вогнесерд хотів би вірити, що Річкові коти прийшли тільки дізнатися, як справи у Громових вояків. Та в душі він знав, що справа була в кошенятах Сіросмуга. Намагаючись приховати смуток, Вогнесерд перейшов через галявину і схилив голову перед Леопардошубкою — але не так, як вояк вітає воєводу. Це було поштиве привітання між рівними.

— Віншую! — нявкнула Леопардошубка, здивувавшись новому статусу Вогнесерда. — Нам потрібно поговорити з вашою провідницею.

Вогнесерд завагався, як їм усе пояснити. Розповідати про зраду Тигрокігтя і про вибір нового воєводи довелося би до самого вечора. Та за мить він вирішив нічого не казати гостям. Навіть Річковий Клан, незважаючи на теперішню їхню дружелюбність, міг би скористатися зі слабкості Громового Клану й напасти. Нехай вони дізнаються про все на наступному Зборищі. Воєвода знову вклонився і пішов по Синьозірку.

Провідниця сиділа у своєму кублі й закінчувала трапезу. Вона вже трохи прийшла до тями, відколи на неї напав Тигрокіготь. Коли Вогнесерд гукнув Синьозірку біля входу до кубла, вона ковтнула останній шматок миші й підвела голову. Тоді смачно облизнулася і нявкнула:

— То ти, Вогнесерде? Заходь. Нам треба багато всього обговорити.

— Так, Синьозірко, — нявкнув він, — але не зараз. Прийшли Річкові вояки.

— А… — провідниця підвелася на лапи й потягнулася. — Я цього очікувала, хоча й не думала, що вони прийдуть аж так швидко.

Вона вийшла зі свого кубла на галявину, де на них чекав Річковий патруль. Сіросмуг теж був там і зараз ділився новинами із Мрячконіжкою. Вогнесерд сподівався, що товариш не бовкне зайвого, бо сам він уже вирішив нічого не казати Річковому Клану.

Інші коти також підходили, зацікавлені візитом Річкового патруля.

Коли Синьозірка привіталася з гостями, Леопардошубка взяла слово.

— Ми довго обговорювали долю кошенят Срібнострумки й вирішили, що їхнє місце у Річковому Клані. Вчора загинули двоє наших кошенят. Вони були недоношені. Їхня мама погодилася вигодувати малих. За ними будуть добре доглядатимуть.

— За ними і тут непогано доглядають! — вигукнув Вогнесерд.

Леопардошубка кинула на нього короткий погляд і знову звернулася до Синьозірки:

— Кривозір послав нас забрати кошенят.

Річкова воєвода говорила тихо, але рішуче, показуючи, що щиро вірить у права свого Клану на цих малюків.

— До того ж, — додала Мрячконіжка, — вони вже підросли і зможуть самі дійти з нами до табору.

— Власне, — нявкнула Леопардошубка, схвально глянувши на молодшу воячку, — ми могли й раніше їх забрати, та ми піклуємося про них не менше, ніж ви.

Синьозірка підвелася. Хоча вона й важко рухалася та досі виглядала розбитою, але принаймні знову поводилася із упевненістю провідниці.

— Кошенята наполовину Громової крові, — нагадала вона Леопардошубці. — Я вже вам казала, що виголошу своє рішення на наступному Зборищі.

— Це не тобі вирішувати, — прозвучав крижаний голос Річкової воєводи.

На ці слова коти на галявині заперечливо занявчали.

— Це нахабство! — вигукнула Піскошторма. — За кого вона себе має, що приходить сюди і вказує нам, що робити?

Вогнесерд підійшов до Синьозірки і промурмотів їй на вухо:

— Синьозірко, це кошенята Сіросмуга. Ми не можемо їх просто віддати.

Провідниця смикнула вухами.

— Передайте Кривозорові, — спокійно звернулася вона до гостей, — що Громовий Клан буде відстоювати цих кошенят боєм, якщо доведеться.

Леопардошубка вищирила ікла й загарчала. Громові вояки схвально загули.

Раптом над хором голосів пролунав один-єдиний:

— Ні!

У Вогнесерда пробігли мурашки спиною. Це був Сіросмуг.

Сірий вояк підійшов до Синьозірки. Вогнесерд побачив підозріливі погляди, які на нього кидали Громові коти, і як вони відступали, коли він проходив повз. Та Сіросмуг, здавалося, не зважав на їхню ворожість. Поглянувши спочатку на Річковий патруль, а потім на свій Клан, він сказав:

— Леопардошубка має рацію. Кошенята належать Кланові матері. Я думаю, що нам треба їх віддати.

Вогнесерд застиг на місці. Він хотів заперечити, та не міг вимовити і слова. Решта Клану також мовчала, і тільки від Жовтоіклої почулося:

— Він здурів.

— Сіросмуже, подумай ще раз, — попросила його Синьозірка. — Якщо я віддам цих кошенят Леопардошубці, то для тебе вони вже втрачені. Малі виростуть в іншому Клані й навіть не