Ерін Хантер - Ліс таємниць

Ніздрі лоскотав теплий знайомий запах — Вогнесерд озирнувся і побачив Плямолистку. Вона підійшла і лагідно торкнулася його своїм носом.

— Зоряний Клан кличе тебе, Вогнесерде, — промуркотіла киця. — Не бійся.

Плямолистка розтанула, залишивши рудого кота наодинці з вітром і зірками. «Зоряний Клан мене кличе? — збентежено подумав Вогнесерд. — То я помираю, чи що?»

Від жаху він прокинувся, але потім полегшено зітхнув, з’ясувавши, що знаходиться в безпеці, у тьмяно освітленому кублі. Рани після бою досі нили, кінцівки шалено боліли, проте сили повернулися до нього. Вогнесерд увесь дрижав. Плямолистка щойно напророкувала йому смерть?

А тоді він збагнув, що тремтить не тільки від страху. У кублі, зазвичай зігрітому теплом тіл поснулих котів, зараз було холодно й порожньо. Надворі перемовлялось чимало котів. Коли Вогнесерд вийшов надвір, то побачив, що замалим не весь Клан сидів на галявині. Бліде досвітнє сяйво вже почало жевріти на сході.

Крізь юрму котів до нього пробилася Піскошторма.

— Вогнесерде! — стривожено нявкнула вона. — Місяцепік уже проминув, а Синьозірка досі не назвала нового воєводу!

— Що? — Вогнесерд злякано витріщився на руду кицю. Порушено вояцький правильник! — Зоряний Клан розсердиться.

— Нам необхідно мати воєводу, — провадила Піскошторма, нетерпляче вихляючи хвостом. — Але ж Синьозірка навіть із кубла не виходить. Білошторм спробував із нею поговорити, та вона його відіслала.

— Вона досі вражена вчинком Тигрокігтя, — зауважив Вогнесерд.

— Синьозірка — провідниця нашого Клану, — відрізала Піскошторма. — Вона не може скрутитися собі клубочком у кублі та просто так покинути нас.

Вогнесерд розумів, що це правда, але й не міг не співчувати Синьозірці. Він знав, наскільки вона покладалася на Тигрокігтя, самовіддано захищаючи його від звинувачень. Провідниця обрала цього кота воєводою, довірилась йому в надії, що він допоможе їй розумно керувати Кланом. І коли збагнула, що гірко помилялася, це її знищило. Синьозірці ніколи більше не доведеться покладатися на силу та вмілості Тигрокігтя.

— Але ж вона не забуде… — почав Вогнесерд, та відразу осікся.

Зі свого кубла до Високого Каменя брела Синьозірка. Вона виглядала старою і безмежно ви-снаженою. Провідниця сіла біля Високого Каменя, навіть не спробувавши вилізти на нього.

— Коти Громового Клану, — видихнула вона, недостатньо голосно, щоб перекричати схвильоване муркотіння. — Слухайте, бо зараз я призначу нового воєводу.

Усі до одного коти повернулись до провідниці, і на галявині запала мертва тиша.

— Я промовляю ці слова перед Зоряним Кланом, щоб духи наших предків почули і схвалили мій вибір.

Синьозірка знову замовкла й опустила погляд на свої лапи, так що Вогнесерд уже захвилювався, чи не забула вона, що хотіла казати. Можливо, провідниця досі ще не обрала, хто має бути воєводою.

Один чи двоє котів неспокійно замуркотіли, однак щойно Синьозірка підвела голову, замовкли.

— Новим воєводою буде Вогнесерд, — чітко виголосила вона.

І, ледь договоривши, підвелася та побрела назад за камінь, так важко ступаючи, ніби й лапи в неї були кам’яні.

Увесь Клан просто заціпенів. Вогнесерду здалося, що його серце простромили гострим шпичаком. Йому належить бути воєводою? Він хотів покликати Синьозірку і сказати їй, що сталася прикра помилка. Та ж він воякує без року тиждень!

А тоді він почув пронизливий писк Хмаролапа:

— Я так і знав! Вогнесерд — новий воєвода!

Темносмуг, що стояв неподалік, зневажливо форкнув:

— Справді? Ну, я не збираюся виконувати накази кицюні!

Кілька котів підійшли до Вогнесерда і привітали його. Сіросмуг і Піскошторма були в перших рядах, а Хмаролап, щасливо муркочучи, протиснувся наперед і радісно облизав йому мордочку.

Та значно більше котів, як помітив Вогнесерд, тихенько зникли, не сказавши йому ні слова. Вибір Синьозірки вразив їх не менше, ніж самого Вогнесерда. Чи не про це Плямолистка казала уві сні, коли попереджала, що його кличе Зоряний Клан? Кличе до нових обов’язків у своєму Клані? «Не бійся», — сказала вона йому.

«Ох, Плямолистко, — у відчаї подумав Вогнесерд, відчуваючи, як йому паморочиться в голові від страху й непевності. — Як же мені не боятися?»

Розділ 30

— Ну що ж, воєводо, — нявкнув Білошторм йому на вухо. — Які розпорядження?

Вогнесерд усвідомив, що звертання вояка було щирим, і він вдячно глянув на білого велетня. Білошторм і сам міг би стати воєводою, тож його підтримка була для Вогнесерда дуже важливою упродовж наступних днів.

— Так, зараз… — почав він, гарячково згадуючи першочергові потреби Клану. Раптом Вогнесерд зрозумів, що намагається уявити, як би вчинив Тигрокіготь. — Їжа. Нам всім потрібно поїсти. Хмаролапе, віднеси свіжини старійшинам. Передай іншим новакам, щоби допомогли королевам у яслах.

Хмаролап змахнув хвостом і побіг виконувати доручення.

— Мишошубко, Темносмуже, знайдіть ще двох чи трьох вояків і вирушайте на полювання. Поділіть між собою територію. Нам зараз потрібно якомога більше свіжини. І слідкуйте заразом, щоб ті волоцюги не повернулися.

Мишошубка мовчки кивнула і разом з Орлякошубом та Верболозою вийшла з табору. Темносмуг стояв на місці й довго дивився на Вогнесерда. Новоспечений воєвода вже почав думати, що буде робити, коли вояк відмовиться слухатися. Але Темносмуг нарешті обернувся й покликав із собою Довгохвоста й Порохошуба.

— Усі троє — прибічники Тигрокігтя, — сказав Білошторм, дивлячись на них. — Тобі доведеться за ними приглядати.

— Так, знаю, — визнав Вогнесерд. — Та вони ж показали, що більше віддані Клану, ніж Тигрокігтеві. Сподіваюся, ці коти приймуть мене, якщо я не буду дуже на них напосідатися.

Білошторм тільки зітхнув у відповідь.

— Є для мене якась робота? — запитав Сіросмуг.

— Так, — Вогнесерд лизнув вухо товариша. — Піди до свого кубла і відпочинь. Тебе вчора дуже поранили. Я принесу тобі поїсти.

— Ох, гаразд. Дякую, Вогнесерде.

Сіросмуг лизнув його у відповідь і пішов до кубла.

Воєвода підійшов до купи зі здобиччю й побачив Попелапку, яка вицупила собі сороку. Запаси помітно змаліли.

— Я віднесу це Синьозірці, — сказала вона. — Мені треба оглянути її рану. А тоді занесу щось поїсти Жовтоіклій.

— Гарна ідея, — нявкнув Вогнесерд, почуваючись уже впевненіше. Здавалося, його швидкі накази повертали всіх до нормального життя. — Передай Жовтоіклій, якщо потрібно допомогти зібрати якісь трави, можна послати Хмаролапа. Хай він закінчить зі старійшинами.

— Гаразд, — зраділа Попелапка. — Видно, ти добре знаєш, чим зайняти своїх новаків, Вогнесерде.

Кицька взяла в зуби сороку й одразу ж її виплюнула, кривлячись від огиди. М’ясо мертвої пташки відпало від кісток. Під ним роїлися сотні білих личинок. Вогнесерд зморщився від смороду, що вдарив йому в ніс.

Попелапка позадкувала, раз по раз проводячи язиком по губах, намагаючись змити присмак. Вона невідривно дивилася на сороку. Сіре хутро кицьки настовбурчилося, а очі округлилися.

— Мертвечина… — прошепотіла вона. — Падаль поміж свіжини. Що це означає?

Вогнесерд не міг