Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

відповів, так, наче говорив про те, що його сусід-алкаш, знову напився і вже вкотре розвалив собі голову об сходи:

— Та так, запрошував нас прийняти участь ще в одному конкурсі, який повинен невдовзі відбутися.

— В якому конкурсі? Симко, не тягни, а то я зараз лусну від цікавості, — сказав я стурбовано.

Нарешті Симко піддався і, відкинувши свою брехливу безтурботність, заходився, смакуючи подробиці, розповідати про конкурс.

— У Сави є зв'язки з організаторами фестивалю «Рок-січ».

— Оце ти, гімнюк такий, — перебив його я, — мовчав про це усю дорогу?

— Не перебивай, — сердито сказав Симко.

— Не буду, говори.

І він продовжив свою розповідь.

— У нього є зв'язки на цій січі. Але! Мені було приємно чути від нього не тільки це. Сава бачить в нас перспективу. Сказав він також, що там немає з ким змагатися. Сава допоможе нам з апаратурою. У нас буде все для того, щоб перемагати. За цю допомогу він пропонує, в разі нашої перемоги, бути нашим продюсером. Кожне наше юридичне право буде занесено в протокол угоди, підписано нами усіма і закріплено печаткою нотаріуса. Ще Сава сказав, що на нас будуть футболки з логотипами наших спонсорів.

— Я не проти, аби тільки це були б не памперси і не тампакси. А щодо решти, нехай.

Радощам моїм не було меж. Ось воно, почалось — початок нашої кар'єри. Я це відчував, як звір відчуває свою здобич. Цей запах безсумнівно належить до розряду хижих. Мені хотілося одного — скоріше б.

— Я знав, — впевнено сказав Симко, — що ти не будеш проти. Так ось, тягатися там немає з ким. Ми виберемо дві пісні, відрепетируємо і виконаємо в найкращому вигляді. Відстойна конкуренція, Савині зв'язки в журі і з організаторами — перше місце нам гарантоване.

Від такої приголомшливої новини я ледве не втратив свідомість, але втримався від таких проявів слабкості, бо ми вже підходили до магазину.

Сава допоміг нам тим, що купив нам на власні гроші синтезатор і відкопав десь репетиційну базу, і орендував її на місяць, щоб ми займались. Це ми й робили. Ми усі свої вихідні дні прокисали там. Олена стала за клавіші, недарма вісім років вчилась грати, ми трохи зігрались, і в нас вийшла дуже, як на мій погляд, смачна музика. Я був цілком і повністю впевнений в успіху нашої кампанії. Хоча і кажуть, що наперед загадувати — це одне з найпаскудніших занять, але, якщо навіть ми не виграємо, то досить яскраво засвітимося, і нас, що дуже добре, будуть знати, так би мовити, в обличчя.

Через три тижні ми знали свої пісні, як два помножити на два.

Сава час від часу підганяв нам халтури. Інколи він запрошував нас грати в «Стійлі Пегаса», а інколи давав наводки на інші клуби і домовлявся з адміністрацією того чи іншого закладу про наш виступ і оплату за нього.

Незабаром ми об'їздили, вже втрьох, весь клубний Київ. Інколи я піддавався ностальгії і виходив пограти в підземний перехід, бо це мені просто подобалось. Мені подобалось дарувати мої пісні усім, а не тільки відвідувачам клубу, обмеженим простором… Хоча в клубі були свої переваги, хоча б, наприклад, та, що я в клубі відчуваю себе на роботі, а в переході — злиднем на паперті. Але під землею я вільний, а на сцені залежу від обставин. Хоча все частіше мені чулось від перехожих: «Йди працюй, лобуряко». Звісно, що мені було неприємно, але так себе поводили не усі люди. Траплялось, що люди зупинялись і слухали моїх пісень — це приглушувало всі образи і викривлене уявлення стосовно нашого невихованого суспільства.

Мені було дуже приємно навіть від однієї пари вух, які слухають мене, якщо не з насолодою, то, принаймні, з цікавістю і повагою.

Я вже думав про те, що настав час кидати роботу в пекарні. Тому що нам нашої музичної професії було досить для заробітку грошей, а часу на її вдосконалення катастрофічно не вистачало. АЛЕ! Одного разу трапилось непередбачуване…

Я прийшов з останньої нічної зміни і зібрався лягти трішечки поспати, оскільки увечері ми мали виступ в «44». Заснути мені вдалось не одразу, бо прийшов Симко, і я вирішив скласти йому компанію за кавою та цигаркою на кухні. Ми всілися на наші улюблені місця — я по один бік столу (біля вікна), а він по другий (біля рукомийника).

— Сьогодні дзвонив Сава, — сказав Симон і, не чекаючи мого риторичного «Що хотів?», відповів сам. — Питався, чи ми готуємося до «Рок-січі».

— Ну, а ти що?

— Я, звісно ж, сказав, що ми репетируємо безперервно і, мало того, в нас уже все готове.

— А чому це він по телефону питався? Ми ж бачимось з ним по декілька разів на тиждень, — здивувався я.

— Казав, що незабаром буде фестиваль, де теж можна буде виступити. Потрібна наша згода, а заявку і інші клопоти він бере на себе.

Симко закурив. Я припалив від його запальнички і запитав:

— А в чому потрібно виступати: в акустиці, електриці, акапелла?

— Ну, з акапеллою ти перегнув, а от у важкому електричному металі нам доведеться попрацювати, — відповів Симко, збиваючи попіл до повної попільнички.

— Тоді в чому проблема? Чому ти відразу не дав йому позитивну відповідь?

— Не знаю, — Симон потиснув плечима, — думав у тебе запитати. Та і що нам грати — в нас одні балади.

— А як же «Наркотичний сон»? А «Патріот»? «Патріот» хоч і рокен-рольний, але там багато робити не потрібно. Ми його змінимо в бік металу дуже просто — докинемо драйву, а ти вигадаєш якийсь соляк цікавий. Дві пісні нам вистачить?

— Вистачить, — каже Симон і кульмінативно гасить недопалок в попільничці. Я роздратовано беру попільничку і витрушую її в пластиковий пакет, котрий служить нам відром для сміття. Не люблю, коли в хаті не неприбрано, а Симко такий, що буде гасити недопалки аж до того часу, поки вони не почнуть сипатися на стіл, а попільничку все одно не витрусить.

— Ну, тоді вперед. Телефонуй Саві, — сказав я, дивуючись тій обставині, що Симко ще не біля телефону.

— Добре, зараз передзвоню. Але пісні потрібно готувати дуже терміново. Фестиваль буде через півтора тижня на Трухановому острові. Всі ті, хто має приймати участь у фестивалі, вже давно відіслали свої заявки і отримали на них відповіді. Групи вже розписані в тому порядку, в якому вони будуть виступати. Нас всунуть туди виключно через Савині блати. Потрібно не лажанутися.

— А коли я лажався? — запитав я, закочуючи брови на