Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

— Ні, не було такого, — сказав Симко, заспокоюючи мене, і всім своїм виразом обличчя демонструючи те, що він ні на краплину не сумнівається у моїх здібностях.

— Ну, добре, — кажу я, збавивши оберти, — пішов я спати, а то ввечері виступати ще.

Я впав на свій імітуючий ліжко квадрат поролону, і голова моя наповнилась прекрасними мріями про наше зіркове майбутнє, яким я жив. Сам не замітив, як це зазвичай буває, коли й заснув. Снилось мені щось неймовірне.

Я лежав у дивній кімнаті, в труні. Довкола зібрались люди. Кімната була надзвичайно вбога, але люди мене здивували більше, ніж це. Найбільше я здивувався тому, що серед них був Симко.

При усіх тих обставинах, що я лежав у такому почесному місці (в труні), увага їхня жодним чином не була прикута до мене. Вони обступили Симка і буквально засипали його питаннями. Таке враження, що мене начебто не існувало поруч.

— Ну, що, як відчуття? — спитав його білобородий дід з гострим, немов дзьоб крука, носом.

— Нормально, — каже зі спокійною байдужістю Симко.

— Ти як, не дуже засмутився? — питала дама, одягнена в усе чорне.

— Як вам сказати, — говорив Симко трішки схвильований і засмучений такою увагою до своєї скромної персони, — сподівався, звісно, на більше, але не можу сказати, що дуже жалкую.

— Ну, й вірно, радіти потрібно всьому, що тобі дається, а не хмуритися, — сказав молодий, інтелігентного типу чоловік в акуратному костюмі при метелику, з зализаним назад волоссям, і з тривогою в очах глянув на даму в чорному. Вона на нього теж глянула, від чого перший здригнувся і пожалкував про те, що знову виявив своє непохитне бажання радіти всьому живому і захололому.

— Ти поглянь на нього — він такий схвильований, — сказала жінка похилого віку лагідним голосом. — Ти присядь, — воркувала вона, як мати над дитиною.

— Дякую, — відповів Симко, — але я у вас ненадовго затримаюсь. Мені потрібно вирушати у дорогу, ступати на шлях, так би мовити.

— Навіщо тобі у дорогу? Залишайся з нами, — промовила печальна дама і знову припалила цигарку.

— Так, залишайся, — окликнувся юний піжон.

— Але ж у вас всі в зборі. У вас тут Мудрість, Зажура, Оптимізм, Віра-Надія-Любов — ким я буду, коли залишусь із вами?

— Ти…, ти будеш Пам’яттю, — сказав дід і крякнув від задоволення, що щось нове вигадав.

— Пам'ять? — Симко здивувався. — Але ж пам'ять, — це не якість, а у вас тут якраз все навпаки.

— Так, пам'ять — це не якість, але фактор сприйняття того, що вже відбулося, а минуле є в усіх, навіть у якостей. Ти будеш нашою пам'яттю, — сказав дід Мудрість і, відмахнувшись від диму, що невтомно видихувала Зажура, зморщився.

— А чи потрібна вам пам'ять?

— Як?! Постривай. Пам'ять потрібна усьому, що існує, а інакше без неї існування того чи іншого мислячого, і навіть, немислячого, елементу стає безглуздим. Якщо б не було пам'яті, як такої, то все відбувалося б кожну хвилину, як в перший раз, — висунув петицію Оптимізм.

— Ну, добре, а хто був пам'яттю до того, як припустимо, я б став нею? — запитав Симко, і обрис його був гідний подиву.

— Ми самі були пам'яттю. Але це дуже велике навантаження на наші голови, адже кожен з нас заклопотаний у справах по своєму профілю, — сказала Зажура.

Оптимізм встав з-за столу і наблизився до Симка. Відстань між ними була близько двох кроків. Він зупинився, неначе наштовхнувся на стіну. Відступив на півкроку назад і сказав, не поспішаючи, і розділяючи слова на окремі склади:

— Ми зараз є якостями однієї людини. Раніше, коли на те були свої обставини, ми керували усім людством, але все змінилося; по нашому профілю зараз працюють мільйони подібних до нас. Є зовсім молоді якості, які формують мораль людини — вони тільки-но стажуються або щойно почали свою роботу. Їхню працю можна побачити, оцінюючи дії недалеких, розумово відсталих, деградуючих у суспільстві людей. Більш професійні якості зайняті на олях битв політики та в інших індустріях, де потрібен проникаючий і допитливий розум.

Наша кімната зібрана в голові твого друга, і ми хочемо, щоб ти був у нього Пам'яттю, і в пам'яті його.

Симко вагався — це по усьому було видно.

— Будь з нами, — сказала Віра Надіївна.

— Будь з ним, — в тон з нею озвався Мудрість.

— Не йди, — посміхався Оптимізм.

— Залишайся, — печально мовила дама, і з очима, повними надії, подивилась на Симка.

— Залишаюсь, — твердо сказав Симко.

Задзвонив будильник. Я, очманілий після сну і з думками про чудернацьке сновидіння, котре дивним чином не просякло крізь пам'ять і не забулося, як більшість снів, піднявся з постелі, труснув головою і пішов до кухні, щоб випити чаю. Вмикнув світло, увійшов, і від того, що я побачив, мене аж пересмикнуло. Посеред кухні лежав Симко, підігнувши під себе коліна і розкидавши свої руки по різні боки.

— Е, Симко, — я поклав йому руку на спину і смикнув. Ніякої реакції не відбулося. Я нахилив до нього поближче свою голову і прислухався — не дихає. Мною заволоділа паніка. Я секунд десять стояв і дивився на нього, лежачого і недихаючого. Потім проскочила думка: Телефон!!! Я підбіг до телефону і набрав номер, якому усіх людей навчають з дитинства.

— Але! Швидка? Тут людині дуже погано. Він не дихає. Адреса?

Я продиктував назву вулиці, номер будинку і квартири.

— Я на вас дуже чекаю.

Я поклав слухавку і повернувся до кухні. Симко лежав і наполегливо не подавав жодних ознак життя. Так, він завжди був впертий. Я знервовано закурив, відчуваючи те, що я не можу тут нічого вдіяти і якось допомогти. Я напружено думав про те, чим я можу допомогти, і навіть почав пригадувати методи надання першої медичної допомоги. Взяв його за ноги і потягнув на себе. Тіло Симка, як мішок, воно неповоротке, але від старань моїх випросталось і перевернулось з живота на спину. Я ненароком звалив стільця. Нервово відкинув його ногою і присів біля грудей Симка. Так, штучне дихання: два натиски на груди і вдихнути йому повітря. Здається, що саме так. Я двічі йому натиснув долонями на грудну клітину, потім закрив двома пальцями однієї руки ніс, а пальцями другої узявся за нижню губу і відкрив рот. Вдихнув у нього повітря. Грудна клітина трохи піднялась. Я знову на неї двічі натиснув. Процедура тривала близько п'яти хвилин. Результатів не було жодних. Я знову побіг до телефону і набрав номер швидкої допомоги.

— Ало! Я вам дзвонив десять хвилин тому. Так, — це тут людині погано. Що