Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Життя — це лотерея, де кожен може себе випробувати, якщо купить квиток у Долі. Молодий музикант Тарас відчуває, що атмосфера рідного провінційного містечка надто гнітюче діє на нього і треба негайно щось змінити в своєму висівковому, дієтичному існуванні. Він з другом несподівано для всіх перебирається до фантастичного міста Києва, де (як усім відомо) мрії перетворюються на реальність. Тут вони потрапляють у безліч цікавих ситуацій: і смішних, і драматичних. Хлопець упевнений, що стане зіркою, адже він талановита особистість! Існує навіть певна ймовірність, що він нею і справді є.

Денис Кожухов

Гумовий Київ рожевих мрій

Перший крок Долі…

Я їхав на мотоциклі по сусідньому селу. Там була рівненька і довга дорога. Вітер шмагав мене невидимими нагайками, — але не надто дошкуляв, тому що герметичний шолом і щільна куртка сховали моє тіло від його колючого, пронизливого потоку. Була зима, однак мені, схибнутому, це не заважало досі їздити, тим паче, що погода цього дня випала дуже тепла: сонце пригрівало немов навесні, й, здавалось, що от-от на гілочках дерев з'являться бруньки. Їзда на металевому коні завжди асоціювалась мені з абсолютною, нічим не розбавленою, свободою. Така витримана й неконцентрована воля поглинала цілком, без права на повернення, і я, сам собі всміхаючись, а часом голосно сміючись, їхав кудись далеко-далеко, назустріч сонцю вдень та місяцю і зорям уночі. Шлях мій і мого коника ніколи не закінчувався гаражем — я (сподіваюсь, що й він) продовжував його в ліжку під час сну, а особливо в момент засипання, коли дивишся в спину самому собі, бачиш, як він, тобто я, вирушає в довгу мандрівку зі старенького батьківського подвір'я, і його береже Господь під час цікавої подорожі, аж заздриш йому, тобто самому ж собі, і задаєш питання перед тим, як вимкнутись — «Яке падло вигадало сон?».

Відлагоджений, наче швейцарський годинник, мотор вдоволено буркотів і пройшов би ще не одну сотню кілометрів, але мені потрібно було лише сорок. Їхав я до містечка Шпола, що на Черкащині, у важливих справах. Сьогодні повинна бути репетиція в шполянському Будинку культури, в якій я братиму безпосередню участь — як вокаліст рок-колективу «РЕЗОНАНС». Я дуже тішуся з того і свою справу люблю, хоча й працюю не за покликом серця. Хлібозавод міста Ватутіно прихистив мене як оператора виробничої печі цеху бубликів Так, пекти бублики для країни було моєю основною справою, і я вважав це досить пристойним для себе заняттям: все-таки хліб, не абищо. Наша бригада була шалена в роботі, і в гонитві змагань із іншими бригадами частенько перемагала, що означало премії (зовсім як в радянські часи), від чого, чесно кажучи (хоча радянські часи мені не подобались), було дуже радісно, й хотілось працювати ще і ще, крокувати нога в ногу, підійнявши прапор догори. Ура!

Я минув три села, і, коли до Шполи залишалось усього кілька кілометрів, завібрував телефон і, негайно зупинивши свій транспорт на узбіччі, я поліз в кишеню за слухавкою. Зовсім не тому, що дотримувався правил дорожнього руху, які передбачають зупинення транспортного засобу в таких випадках, коли водієві треба побалакати. Просто, коли їдеш на мотоциклі, розмовляти по телефону неможливо через гарчання мотора, та й зчеплення теж комусь потрібно натискати. Телефонував мій товариш Максим, що уже майже рік працює в Києві, але, на жаль, я на перший дзвінок спізнився. Оскільки за бензин довелося віддати останні гроші, самому телефонувати не було за що. Тому я вирішив перекурити і почекати повторного дзвіночка.

Макс був близькою для мене людиною, тому чекав я з нетерпінням. Ми з ним навчалися у школі в одному класі й були добрими друзями, та й після того концтабору, в якому я відсидів за партою біля вікна дев'ять років, на відміну від Макса, який парився там всі одинадцять, дуже тривалий час підтримували стосунки, але чомусь періодами. Наприклад, рік нам цікаво одне з одним, а через кілька місяців — ми знаходимо нових друзів за інтересами, ніби відпочиваємо один від одного. Потім цикл повторюється. Ми вже до цього звикли. Якось, здається, у восьмому класі, ми з Максом, прихопивши з собою гебрея Сергія, пішли прогулювати уроки, доволі звична для нас річ. З’явитись додому раніше ми не ризикнули, але й недовго замислювались, що будемо робити.

Сергій, що мав репутацію збоченця, запропонував піти до нашої однокласниці Ані Зайчикової, позаяк та мешкала біля самої школи, і насцяти їй під двері. Не знаю чому, але звучало воно весело, і ми, як Сергійко, теж були збоченцями, отож, погодилися на запропоноване. Упевнені в безкарності майбутньої витівки, ми попрямували до шкільної огорожі. Перетнувши її, наша трійця опинилась в Аниному дворі. Аня мешкала з мамою і бабцею в двоповерховому будинку, і ми, пригадавши, в якому під'їзді живуть наші жертви, змовницьки переглядаючись, рушили на діло, яке в нашій історії мало назву «Мокруха». Швиденько вирішили, що хто буде робити: Сергій сцить, Макс натискає на кнопку дзвінка, а я стою поруч з Максом, щоби всі були причетні до злочину. Ми ж — братство, назви якого, правда, вже й не згадати. Сергійко, перелякано озираючись на всі боки розстебнув ширинку і прийнявся за справу, а ми стояли тим часом на шухері — «Усе чисто, Сірьога. Давай-давай». Після припинення дзюрчання, яке відлунювало у під'їзді наче водограй, через що ми боялись, аби хтось не вийшов, утім, обійшлося, — настала наша з Максимом пора. Ми, урочисто вдвох, підійшли до дзвінка, і навіть, що не передбачалось сценарієм, одночасно на нього натиснули. Пролунало жахливе харчання електродзвінка за Ганчиними дверима. Далі двері миттєво відчинилися, і в них просунулася страшна пика Ганчиної мами (ми одразу збагнули, чому її батьки живуть окремо), яка одразу ж помітила калюжу і, звісно, ж нас, похололих і отетерілих. Не встигла вона й слова вимовити, як ми чкурнули аж за дві вулиці від місця пригоди. Наступного дня до нас у кабінет зайшов директор і трохи не за вухо витяг Сергійка з класу — Ганчина мама впізнала тільки його і, вивергаючи нестерпний галюциногенний аромат ротом (насправді він був у неї чорним, як ніч), зізналася в цьому директорові. Через дві хвилини така сама доля чекала й на нас — здав Сергій співучасників.

А тепер Макс — у Києві. Він сидить там вже довго й не збирається приїздити — не має змоги. Я нудьгую за товаришем і охоче б його почув, а тим більше — побачив. Лунає другий дзвінок, я вмикаю зв'язок і радісно кажу:

— Ало! Здорово, брате! Як ти?

— Усе добре, — відповідає Максим. — Невдовзі приїду.

— Надовго чи, як минулого разу, на день? — питаю.

— Цього разу на місяць. Я вже в Києві не буду працювати — поїду до Москви, — каже він гордовито.

— Ти що, здурів? На чорта вона тобі потрібна? Там побудеш, і знову додому захочеться, а в Києві, дивись, вже