Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Атой за своє:

— Так, знаю, але в мене є перспектива, і я її не хотів би втратити. Краще спитай у когось із друзів, чи хто не збирається їхати до Києва працювати, бо я можу їм залишити квартиру.

— Гаразд, — відповів я, — а які умови?

— Шістсот тридцять гривень щомісяця за кімнату в комуналці. Будинок дуже старий, зате в центрі міста, біля метро «Республіканський стадіон».

— Добре… — і раптом я затнувся. — СТОП! А якщо я приїду туди? Якщо домовлюсь з чуваками, з якими граю в одній банді, і приїду до Києва та будемо там займатися музикою, так же можна?

— А скільки чуваків? — діловито поцікавився Макс.

— Шість, разом зі мною, — видихнув я.

— Багато, — розтягуючи голосні літери, проспівав Максим чорне слово.

— І ніяк не можна? — все ще сподіваючись, поцікавився я.

— Ну, добре, щось вигадаю. Давай, готуй там своїх бійців, а я спробую домовитися. І ще, приїхати треба не пізніше п'ятнадцятого лютого, бо туди швидко когось заселять.

— Добре. Дякую, друже. Тримайся там — скоро буду.

Ми попрощалися, і, приголомшений таким розвитком подій, я помчав хуткіш до Шполи.

Під'їхав до БК, облишив свій «Дніпро» біля входу й кинувся до приміщення — там ще нікого не було. Страх, чого коштувало моїм легеням це очікування — я викурив півпачки цигарок за двадцять хвилин і скурив би більше, якби не почув знайомий гомін друзів-музикантів, що наближалися до музичної кімнати. Я терпляче їх дочекався і, потиснувши кожному руку, запропонував усім вийти до коридору на перекур. Сам, поглянувши на цигарку, заштовхнув її назад до пачки — не варто.

Я повідомив друзям про те, що їду до Києва. На мене чекає велике майбутнє: листівки від фанаток, виступи в концертних залах столиці, слава, пристойні гроші, а не жалюгідні подачки, і автографи, автографи, автографи… Моя розповідь була розкішною і щедро прикрашеною. Так, і все мною сказане йшло від серця — я вірив, і вірю у те, що говорив, й ні на крок не відступлюся.

— Друзі мої! Сьогодні, мабуть, найурочистіший день в моєму житті — я відчуваю шкірою, що у нас з'явився реальний шанс звідси видряпатися. Я розумію, що деякі з вас ще навчаються, але то ваші проблеми. Я кидаю в цьому, вже минулому житті, все: батьків, родичів, жінку, — УСІХ. Я не можу більше жити в цьому лайні, в цій клятій битовусі, коли тебе не розуміє навіть піввідсотка населення міста, в якому ти живеш. Люди, котрі сміються, коли я їм кажу, що пишу книжку, не можуть жити зі мною на одній території — я залишаю їх для того, щоб знайти інших людей. Якщо і там на мене чекає бидляцька натура, то мені не залишається нічого іншого, як піти до лісу, чи пустелі і жити там на самоті, бо це все мене вже так дістало, що через п'ять років сивина в моєму волоссі буде помітніша, а ще через п'ять по мене приїде машина з червоними смугами на борту, але не для того, щоб лікувати, а щоб констатувати…

Мене заводило дедалі дужче. Обличчя розчервонілось, тон голосу підіймався до максимальної висоти. Я знав, що від моєї відвертості, красномовства і переконливості залежить вся кампанія. Почувався, щонайменше, Леніним на броневику і, завзято жестикулюючи руками, продовжував:

— Це шанс, лотерейний квиток, який нам вручила, я впевнений в цьому, вища сила. Сама Доля протегує нам.

Я згоден терпіти злидні, я буду вести життя, гідне мешканця Спарти, і кажу, що це мене не похитне і не оплавить, а тільки загартує. Скажу лишень, що коли ми не скористаємось цим шансом, іншого в нас просто не буде. Коли дивлюсь в майбутнє, так, потайки заглядаю, то бачу старого діда, якому усього сорок років, у якого є лише мотоцикл, гітара і геморой зі збільшеною простатою. Це всё, звісно, не так уже й зле, але річ у тім, що там не має того, чого я хочу побачити. Я хочу бачити ІНШЕ. Не знаю, як вас, хлопці, але мене таке майбутнє зовсім не влаштовує.

Я хочу бачити ІНШЕ. Я хочу залишити після себе не купку жалюгідних спогадів, які розвіються з часом і помруть разом з тими, хто їх зберігав, або, навпаки, не міг їх позбутися. Я хочу пам'яті. Ні, не вічної пам'яті, хоча не буду казати, що не претендую на неї також. Так, може, це й хвороба, психічний розлад нервової системи, такий собі маніакально-депресивний психоз, викликаний надмірно завищеною самооцінкою, чи ще щось… Але я не відступлюся від свого. Це життя дано моїй свідомості лише один раз, і свідомість моя, розриваючись, кричить. Я чую, як від напруги лускає шкіра на її обличчі, як розходяться шви від відчаю і потреби. Я відчуваю її потребу. Боротися або вмирати. Серед загиблих бути не бажаю, — відрізав я і глянув на слухачів: Славко, за звичкою, відкопиливши нижню губу, дивився на мене, кліпаючи, блакитними велетенськими дзеркалами своєї, по-дитячому світлої і наївної, душі. Юрко, насупивши брови, замислено дивився на колонку. Барабанщик Мирон, сидів на колонці, в котру втиснув свій погляд Юрко і стукав по ній паличками. Мене підтримав лише Симон. Симон, серце нашого колективу, яке неодмінно стукає в такт — я впевнений, найкращій музиці світу — музиці життя.

Я розповів про умови і перспективи життя в комуналці, правда, сам бачив їх дуже невиразно, хоча й не мав сумніву в одному — буде нелегко. Юрко, Мирон, Славко, ті, хто навчався, відповіли, сумно трусячи гривами, відмовою. Симон не вчився ніде. У нього, як і в мене, в житті була єдина улюблена справа — музика, і справу цю він любив, поважав і дуже добре вмів грати. Але Симон не міг одразу їхати зі мною — у нього була дуже страшна хвороба, що називалася цукровий діабет. Це справді важко, однак він погодився. Начхав Симон на старе життя і приєднався до мого спецзагону мисливців за щастям. Йому потрібно було через місяць лягати в лікарню, а потім він обіцяв приїхати, і я, звісно, був цьому надзвичайно радий, але їхати було потрібно реально зараз, а грошей в мене не було зовсім. Сказавши, що репетирувати не буду, і позичивши у Мирона грошей, я поповнив рахунок і почав телефонувати друзям, які, з ймовірністю бодай на два відсотки, захотіли б зі мною поїхати. Я вже витратив майже усі гроші на рахунку